Ціна життя: Сірі землі

Сірі землі – це зворотна сторона світу. Туди відправляються забуті, налякані, безмежно злі, ті, кому не пощастило відчути спокій. Обмануті життям вони йдуть на пошуки правди чи помсти, прирікаючи себе на вічне блукання, разом з тисячами інших таких же нещасних. Там немає часу, не існує звичних живим порядків – лише хаос із переплетених спогадів ув’язнених душ.

Не всі привиди у світі живих приходять із Сірих земель. Але тут, в цій затхлій місцині, більшість з них нарощують силу, щоб пробитися крізь магічний заслін та здійснити ціль свого жалюгідного існування. Відчувши киплячу в Ліні лють, Мевіл міг назвати лиш одне місце, звідки та могла знайти стільки енергії.

Відійшовши подалі від селища, він розмістився на берегу неглибокого озерця. Навколо стояла повна тиша – лиш один з наслідків прокляття. Відступник сів, перехрестивши ноги, й почав повільно дихати. Далі відкрив мішечок з могильною землею та розтер по обличчю, промовляючи закляття, в якому було багато носових звуків. Монотонні слова заповнювали свідомість, витісняючи будь-які інші образи й думки. Не збавляючи концентрації, він запалив свічку білим вогником церковного знаку та почав водити нею по поверхні дзеркальця. Рука трохи здригнулася від дивного відчуття – кров ніби відступала від серця, залишаючи по собі лиш холод відчаю.

Хоча він й знав, як проводити ритуал, йому ще ні разу не доводилося цього робити. Все тому, що Церква забороняла цей язичницький ритуал. І не дивлячись на те, що Мевіл давно не являвся її вірним мечем – побоювався його застосовувати, оскільки слабо уявляв подальший розвиток подій. Відступник подивився на мутне зображення, і, закривши очі, проговорив останні слова закляття.

Відкривши очі – він опинився у тужливій сірості. Навколишній світ був позбавлений будь-яких фарб. І хоча той приводив у смуток не гірше за живу реальність, потрапивши сюди, мечу одразу ж схотілося забутись та слідувати течії у нескінченність. Зосередившись на своїй цілі, Мевіл намалював навколо дзеркальця захист, щоб воно не стало маяком для заблудлих душ. Закінчивши з цим, він вибрав той напрямок, де повинно бути селище. Привид Ліни відправився шукати правду саме туди, тому відступник припустив, що пошуки можна почати звідти. 

Біль у плечі раптово перестала його турбувати. Кроки нагадували дрейфування по хвилях – вони то сповільнювались, відкочуючи світ назад, то пришвидшувались. Не встиг меч звикнути до таких суттєвих змін, як перед ним постали численні конструкції з гнилих дощок, які стояли, хіба що, завдяки магії цього місця.

Почувши знайомий оклик, Мевіл звернув з дороги та пішов у сторону лісу, який у світі живих окутаний темним туманом. Недалеко від мертвого гаю кричала дівчина, вдягнута у просте селянське плаття. Її образ, внаслідок зібраної енергії, був досить чітким і вона мало походила на мертву, якщо, звісно, забути про те, в якому місці вони зараз разом знаходяться. Жінка дивилася крізь відступника навіть тоді, коли той підійшов на відстань у декілька кроків. Вона була занадто зайнята пошуками сина.

– Ліна? – спитав меч і здригнувся від сильного болю у скроні. Слово повернулось сильним відлунням, вібруючи у просторі свідомості. Він навіть не був певен чи встиг його промовити.

– Що? Хто ти?– вона обернулась на меча. Її блакитні очі в одну мить засіяли живим вогнем. – Ти бачив мого Левика?

– Чому ти відійшла так далеко від дому? Твій батько хвилюється, – Мевіл вирішив не випробовувати долю і звернувся до неї наче до живої. Він хотів збити духа з пантелику, і судячи з її розгубленого погляду – у нього це вийшло.

– Вони не хотіли більше шукати, – жалісно промовила дівчина. – Але ти прийшов! ти бачив мого Левика? – осяяна надією усмішка Ліни, викликала у меча невимовний смуток.

– А чому ти не сказала, щоб я пішов з тобою? Чому мовчала?! – продовжив він грати.

– Я… – Її очі помутнішали, вона намагалась щось згадати, але це давалося дівчині надто складно. – Я побачила його іграшку, – почала розгублено Ліна. – Це точно була його іграшка! Він, – продовжила вона після паузи, – мабуть, випустив її… Так. Я маю знайти його, знаю він десь тут. А ти, бачив мого Левика? – сповнений болю погляд дівчини, здавався таким живим…

– А пам’ятаєш де ти бачила іграшку? – Мевіл навіть не розраховував на те, що з духом вийде хоч якийсь діалог, проте тепер у нього могла з’явитися суттєва зачіпка, яку не можна втратити. – Можливо, ти просто не там шукаєш. Я гарний слідопит, я можу допомогти знайти твого Лева.

– Правда? Ти допоможеш мені?

Ліна розвернулася і швидким кроком повела Мевіла до яру, який у світі живих був десь в глибинах темного туману. Відступник почав звикати до цього світу, голова майже не паморочилась, хода стала більш плавною. Зупинилися вони так само раптово, як і зірвалися з місця. Він перевів погляд туди, куди вказувала дівчина. Там дійсно лежала іграшка: невеличкий помаранчевий ведмедик, а трохи нижче – розмите, овіяне темною димкою, понівечене тіло дитини. Більшого Мевіл побачити не зміг, оскільки спогади привида розпливчасті та не точні. Проте він не сумнівався, що це і є Лев.

– Розкажи, що ти бачила окрім іграшки? Можливо згадаєш якісь дрібні деталі? – Мевіл обережно поглянув на збентеженого привида, розуміючи, що ходить по тонкому льоду. – Мені це дуже допоможе у пошуках Лева.

Від дитини віяло дивною, незнайомою відступнику, темрявою, і він сподівався, що спогади Ліни зроблять зображення більш чітким. Хоча й знав, що може перестаратися і викликати в ній смертоносну лють. Замовлення ставало дедалі складнішим.