Ціна життя

Селище Тятин Бров було одним з тих забутих місць, куди не приходив ніхто, окрім збирача податків. Колись цим поселенням проходив торговий тракт, але з приходом прокляття, його оточив темний туман. Подібні тумани у світі не рідкість, як і жахливі істоти, що знайшли в ньому свій дім.

Зі сторони такого туману повільно просувалася тонка фігура. Таємничий чоловік ховався під плащем, його праве плече було в крові, а у лівій руці той тримав посох, на який опирався при кожному кроці. Він зійшов на дорогу до найбагатшого, з вигляду, дому. Витоптана тропа пролягала через колодязь, повз який так чи інакше проходили місцеві. Люди намагались не звертати уваги на незнайомця, але вдавалося це їм не надто добре. Не кожен день можна побачити, як комусь вдається пройти крізь темний туман та залишитися при цьому живим.  

На порозі високого будинку незнайомця вже чекав староста. Він окинув чоловіка оцінювальним поглядом: окрім запеченої крові, недовіру викликав також посох, що зверху був обмотаний мішковиною – швидше за все приховуючи наконечник списа. За здоровим плечем у нього висів напівпустий похідний мішок. Худе тіло повністю вкривав сірий плащ, під яким брязкало залізо. Прибулець, підійшовши до старости, скинув глибокий капюшон та відкрив тому своє обличчя. Дрібні риси, що здебільшого належать гарним людям, перекривалися впалими щоками та численними рубцями. Староста презирливо підтиснув губи, здогадавшись хто перед ним стоїть. Хоча тут і не існувало іншого варіанта – не кожен в змозі перейти чорний туман, та ще й при цьому не піддатися прокляттю.

– Давно до нас не заходили церковники, – презирливо почав староста, – років, мабутчя, зі сто. А от десятинник зовсім недав… Кхе-кхе, – у повітрі раптово повисла напівпрозора помаранчева пилюка, яка змусила чоловіка закашлятись.

– Мені потрібен нічліг і який-небудь знахар. Зійде навіть бабка, яка знає, як виглядає подорожник, – голос незнайомця був низьким, з приємною хрипотою, яка додавала тому дивного шарму.

– Від колодязя, – прокашлявшись сказав староста, – тре звернути на право, і йти постійно прямо, до останнього дому, там наш знахар і живе Таверн в нас ніяких нема, але, гадаю, старий Ферґус тебе прийме, то той, шо знахар. А як ні, так у мене є кімнатка вільна. – Він різко замовчав, невимовно дивуючись самому собі.

Вся його недовіра та зневага разом змінилися на привітність. Йому дуже хотілося допомогти цьому бідоласі. Однак як тільки той відійшов – старості стало якось ніяково, ніби чоловік, своїми, отруйного відтінку, смарагдовими очима, дивився прямо крізь нього. А коли він повернувся у дім, то зрозумів, що навіть не спитав імені таємничого гостя.

***

Двері в дім відкрила білокура служниця. Вона привітно посміхнулась, мовчки, без будь-яких питань, впустила відступника всередину, а після, провела його у кімнату з великим столом посередині. За ним, на лавці, сидів сивочолий старий. Молочні очі старця підвелись на незваного гостя. Їхні погляди зустрілись, створивши ніякову паузу. І першим вирішив заговорити хазяїн дому.

– Ми так можемо довго в гляділки грати, але сліпого не переграєш, – усміхнувшись, сказав знахар. – Ти сідай, – вказав він рукою на місце поряд, – та розкажи старцю, як звати тебе, чи складною була дорога крізь туман без чарівного меча?

– Мене звати Мевіл.

Відступник сів напроти знахаря, поклавши заплічний мішок біля ніг. Він прислухався до нутра, але не відчув у старому ані магії, ані прокляття. Проте деякі люди здатні відчувати чари й без природних сил, а тому слова про меч здалися йому поганенькою насмішкою, яку краще пропустити мимо вух.  

– Мені потрібна твоя допомога, знахарю. От тільки не певен, що ти…зможеш.

– Зможу, як тільки почую де твій меч і чи потрібно нам чекати на візит інквізиції, яка буде шукати тут втікача-відступника. – Ферґус говорив повільно та спокійно, дивлячись прямо у вічі Мевілу.

– Як ти…, – він завжди старався приховувати свої емоції перед незнайомцями, але подив був таким сильним, що вирвався сам собою.

– Мені не потрібен зір, щоб бачити. То нам чекати на інквізицію чи ні? – у спокійному голосі знахаря з’явилися загрозливі нотки.

У просторі навколо відчувся якийсь дивний і незрозумілий резонанс. Мевіл знову звернувся до нутра і зрозумів, що вібрує його власне серце. По тілу, яке почало вкриватися потом, пройшовся неприємний холодок. Через мить він віддався болісною пульсацією у скроні. Раптова задуха змусила його розв’язати вузол на плащі, але, як виявилось, горло йому здавлювала зовсім не нитка.

– Інквізиція давно втратила мій слід, – слова важко давалися відступнику. – Сюди мене привели інші проблеми, їм крізь туман не пройти, – деякі звуки переходили у здавлений хрип, горло стискало невидимою рукою. Проте, коли Мевіл замовчав, стало трохи легше.

Старий закрив очі та підняв голову. Горловий звук перейшов у низьку унісонну мелодію, після якої знахар знову поглянув на відступника.

– Правда – хороший вибір. Принаймні ти в це віриш, тому гаразд, – усміхнувся знахар.

Служанка принесла дві тарілки з м’ясним супом. Мевіл одразу ж вловив пряний аромат, якого не відчував вже дуже давно. Але той не зміг перебити думки про те, що відбулося. Магія цього чоловіка виходила за рамки сприйняття. Правда полегшила біль, якому неможливо було опиратися. Але сам факт подібної сили створив навколо старця ореол небезпеки. Що ж, подумалось відступнику, проклятий світ завжди знайде чим здивувати.