Пролог

Вона ховалася у тінях. Розчинялася у ночі. Бо її серце, як і саме єство, було чорним. Чари, що творилися нею, міняли реальність. Вони створювали нові стіни, оманливі коридори, граючи з непроханим гостем. Проте цього їй було замало. Вона любила страх. Страх був її силою, насолодою, тим, чим вона могла упиватися вічно.

Саме тому хиткі стіни здригнулися від несамовитого крику, що разом з рівновагою, вибивав і всю рішучість. Цей крик сповнював повітря жахом, через який розлетілися навіть найвіддаленіші птахи. От тільки не цього страху вона жадала. Її очікування не справдились. Смуток і лють заповнили свідомість, змусивши забути про обережність.

Коли незнайомець увійшов в чергове широке, але порожнє приміщення – вона показалась. Голуба, подібна до лазурі, шкіра, грала м’якими та приємними відтінками у блідому сяйві, що сочився зі створених магією вікон. Бузкового кольору очі, в яких стояла вікова злоба, однак, були наділені красою і ніжністю. Її лице промінилося жіночністю, але одночасно з цим видавало свою нелюдську природу. Цей суперечливий образ доповнювався перетинчастими крилами, на кінці яких виблискував гострий хітиновий наконечник, і такими ж гострими кігтями, якими вона вириває душевний спокій. Проте, невідомий знову не дав їй бажаного. 

Крик. Виск, через який у скроні починає пульсувати нестерпний біль, а носом може хлинути кров. Резонансний звук дрейфував і відбивався луною у свідомості тих, кому суджено скоро померти. Її кличуть провісницею загибелі. Перед її згадкою люди здригаються від страху, а побачивши – одразу ж тікають у рятівне забуття. Але тільки не він. Він навчений. Йому не відомий страх перед якоюсь банші. Це всього лише дух, що на час сформував собі оболонку.

Новий виск вже не був сповнений пихою: він був відчайдушним, з нотками смутку і нерозуміння. Непроханий гість навіть не повів плечем. Він впевнено скорочував дистанцію. Його посох, який всього секунду назад був обернутий мішковиною, блиснув металевим наконечником, і, в одну мить, за яку серце встигає зробити удар, встромився під ребро духа.

З рани почала сочитися кров: звичайна людська кров. Погляд банші потуплено опустився на рану. Вона не могла у це повірити. Це було неможливо! Проте незнайомець знову зробив удар в те саме місце. Перед тим, як вона встигла видати нову порцію резонансного жаху – чоловік вдарив знову.

Лють повернула їй самоконтроль. Кігті, які ніби видовжились удвічі, замиготіли, розсікаючи повітря у марній спробі дістати шкіри непроханого гостя. В хід пішли крила, одне з яких вгодило чоловіку прямо в плече, розірвавши стьобану куртку. Вона повернула наконечник, у спробі глибше всадити його в рану. Картина бою застигла, наступила коротка тиша. Незнайомець схилив голову, його ноги підкосились і він відпустив списа. Проте всупереч всім її очікуванням, вільною рукою той створив якийсь пас, в результаті якого, з його долоні вирвалось сліпуче сяйво 

Тепер їй стало зрозуміло чому він сам прийшов у лігво, чому не відчував страху перед її силою. Подібних йому називають мечами, безвольними знаряддями, що служать на благо світла і Церкви, яка їх, власне, й створює. Зрозумівши це, вона здригнулась від чогось, чого не відчувала ніколи до цього. Тіло перестало слухатись, серце неприродно стислось, а з грудей вирвався крик, проте не для того, щоб сіяти жах, а щоб стати його частиною. Осліплена чарами та страхом банші, знову замиготіла смертоносними випадами, але їй не вистачало концентрації, щоб хоча б спробувати завдати серйозного удару.  

Чоловік вирвав зі свого поясу сокирку, з наміром перерубати монстру крило, але ще при замаху, кігті банші відділили лезо від руків’я. Миттєво вивернувшись, другою рукою він знову створив пас, торкнувшись до рани духа. Її кров тут же запеклась від нестерпного жару. Банші швидко замахала крилами, спробувавши теж щось начаклувати, проте було вже пізно. В хід пішов ніж, який спритним і швидким рухом позбавляв духа можливості відступити. А невдовзі, і зовсім позбавив її життя. Справа була зроблена, проте небезпечно було залишати рану на плечі як є. Його руки заіскрились, білі зайчики потріскували, торкаючись один одного. І древнє лігво монстра останній раз здригнулось від несамовитого крику.

***

Будинок доволі заможного купця був теплим і затишним. Хутра, картини, різні розкішні речі – лиш одна деталь ніяк сюди не вписувалась. Біля каміна сиділа жінка, яка бездумно схлипувала і щось бурмотіла собі під ніс. Хоча навряд чи це можна назвати мовою – скоріше набір звуків.

Він кинув на неї косий погляд, прислухався до внутрішніх відчуттів – сутність жінки не була отруєна пітьмою.

– Сподіваюсь ти прийшов з хорошою звісткою, – пробасив чоловік в тілі, що годував жінку з ложки.

Меч мовчки відкрив мішок, передав його охоронцю в бригантині, а той – своєму хазяїну. Купець поморщився, махнув рукою і зробив ковток вина.

– Ти приніс мені голову якоїсь страхолюдини, але моїй дружині все ще погано. Невже хочеш сказати, що зробив свою роботу?

– Так, – холодно відповів він.

– Та як ти смієш, клятий відступнику! – купець жбурнув ложку об стіну і підірвався зі свого місця. Жінка здригнулася усім тілом і тихо заплакала. – Нащо мені голова тої тварюки, якщо моя дружина скоро піде вслід за нею?!

– Банші немає, а значить і прокляття теж немає. За нею не прийдуть.

– Чому тоді вона все ще така? – він опустився біля жінки, пригорнув, і почав гладити її волосся. – Говори, відступнику, – вже спокійно промовив купець.