Перші двері

На вулицю Ерке виглянув з побоюванням — раптом Аґнес неподалік? Втім, зовні все було мирно. Овечки ходили по колу, відокремлюючи «реальність замку» від іншого світу. У холодному нічному повітрі лунали далекі крики нічних птахів. Феєчка глибоко вдихнула і задерла голову, мрійливо дивлячись на зірки.

— О, чудові бліді зірки, самотні, як нейрони в мозку безумця, що потопає у розпачі...

— О господи.

Покрутивши головою, Ерке звернувся до одного з хлопців, які доглядали за вівцями:

— А Аґнес втекла?

— Ага, побачила уламки, вмотала. А Попелюшка наша ще з якимось кентавром геть у прохід поскакали, — хлопець простяг Ерке стаканчик, — на ось кави попий, бо заснеш через овець. Ми тут придумали швиденько перегони провести по швидкісному засипанню, он добровольці вже зібралися, будеш ставки робити?

— Ага, буду, — Ерке озирнувся: — Охтаре, ти де? Охтаре, до мене!

— А он він, скелет намагається закопати.

— Ой, — Ерке підійшов ближче, дивлячись, як тер'єр старанно бореться зі скелетом кентавра: останній явно не бажав перетворюватися на собачу заначку. Повідець волочився за псом: відв'язався, мабуть. — Охтар, до мене, пішли, тебе господар кличе!

***

Над будинком Зої плив місяць.

Гарбузка почала нервувати. У неї вже все було готове до нової зустрічі з Беок, і опівніч давно минула, але паршивка так і не повернулася. Від замку було не так далеко, двадцять хвилин галопом, але на дорозі ніхто не з'явився ні за пів години, ні за сорок хвилин. Стало ясно, що вона не з'явиться цієї ночі, а якщо й повернеться, то у супроводі тих негідників. Впоратися з ними буде важче.

Що ж, треба було прийти до неї самої.

Гарбузка почала виплутувати коріння із землі. Переміститися на далеку відстань у своєму кентавро-вигляді вона не могла — тепер треба було зрушуватись цілком, заодно концентруючи і забираючи всі магічні сили, всі заначки у вигляді артефактів, випиваючи корінням усі заховані зілля.

Нарешті, вибравшись і прийнявши вигляд величезного гарбуза на потужних лапах-коренях, вона рушила дорогою. Нежить, що наразі прокинулась, йшла і повзла за нею.

Шкода, вже не було мишей, вони стали б у пригоді — але ті негідники поплатяться за них, а той, хто вбив Писк-Піїск, дуже пошкодує, що народився на світ.

Вдалині з'явився міст — половина шляху до замку. Незабаром вона буде на місці.

***

Аґнес мчала вперед. Її руки до кісток були порізані закривавленими осколками, зібраними з землі, але власна кров не текла. Серце розривалося від люті навпіл з панікою, ніби щось було знищено і розбито всередині неї самої; світ навкруги був тріснутим, сірим і тьмяним, і тільки де-не-де миготіли кольорові плями; що більше уламків вона збирала, то більше їх з'являлося, але все одно цього було замало, жахливо мало.

У неї не було сил зупинитися — як тільки вона підіймала один уламок, попереду з'являвся новий. Ну нічого — вона збере їх, а потім знищить тих, що залишилися в замку. Вони пошкодують, що навіть подумати наважилися про цей замах.

Уламки вели її до мосту.

***
Коли Ерке переконав Охтара залишити скелета в спокої, простежив за перегонами і повернувся до зали (під акомпанемент роздумів про тлінність всесвіту), Апокаліпсис був у розпалі: оркестр жваво і бадьоро грав канкан, частина гостей танцювала, а частина носилася взад-вперед, вірогідно, за якимись новими конкурсними завданнями. З цікавістю оглядаючись на всі боки, Ерке відійшов подивитися на Ерстейла. Той бадьоро перевіряв посвідчення і заповнював акредитаційний лист, водночас віщуючи журналістам, які захоплено слухали:

— Так, ми обмірковуємо подати ініціативу щодо запровадження відповідних дорожніх знаків для Вершників, — він торкнувся пальцем перенісся, ніби забувши про відсутність окулярів. — Загалом, на нашу думку, процедура Апокаліпсису потребує багатьох юридичних доопрацювань.

Ерке впіймав його погляд і вказав на тер'єра — мовляв, усе гаразд, стежу. Трохи кивнувши, Ерстейл знову уткнувся у папери.

— А пресреліз буде? — хвилювався хтось із журналістів.

— Так, вам потім Реґар роздасть, це в. о. коня Чуми.

Ерке подумав, що Ерстейл зараз був шикарною презентацією небесної канцелярії — хоча без окулярів він, як завжди, здавався набагато молодшим.

«Гаразд, лінзи у звичайному не-янгольському стані йому неприємно носити, але чому він вдома носить такі грубі окуляри? У нього, здається, будь-які сережки коштують як половина мого колишнього НДІ, то він що, не міг собі вибрати щось більш витончене? Чи він так спеціально намагається собі накинути вік? Цікаво, скільки йому взагалі і скільки у людських пропорціях?».

— Ви не знаходите таку поведінку Вершників дивною? — тим часом поцікавився літній похмурий журналіст, простягаючи посвідчення.

— Ні, — відрізав Ерстейл, — вони ж не з торта вискочили. Ось це був би справді дивний Апокаліпсис.

Деякий час тер'єр намагався привернути увагу господаря, виляючи хвостом і стрибаючи на місці, проте Ерке вирішив поки що тримати його при собі — враховуючи пекельну породу пса, чи мало, як він на дотик янгола зараз зреагує.

Оркестр замовк, а гості, що танцювали, перейшли на чечітку. Двері, за якими зникла нечисть, здригнулися від удару зсередини — здається, їх барикадували.

У цей час тер'єр принюхався і рвонув, наскільки вистачило повідця, до сусіднього приміщення — там було щось на кшталт занедбаного бенкетного залу. Ерке озирнувся: з одного боку, йти не дуже хотілося, з іншого — раптом пес щось цікаве винюхав?

Скоро вони увійшли у порожнє довге приміщення. Акустика тут була дивною — попри близькість загальної зали, музика і гуркіт голосів майже не чулися, зате з усіх боків долинали шарудіння, порипування і навіть чиєсь човгання.

Тим часом феєчка, яка досі сиділа в нагрудній кишені, покрутила головою і спитала:

— Ти любиш собак, так?

— Ну... Чесно кажучи, не дуже.

— Чому?