Підкови

Мить Ерке провисів на кігтях, відчайдушно намагаючись упертися в стіну провалу задніми лапами, але під ними все кришилося. Перетворюватися на людину, щоб покликати на допомогу, він не міг — і труба, і провал були надто вузькими, його просто розплющило б. Врешті решт, відчувши, що передні лапи вже з'їжджають вниз, він відчайдушно нявкнув, постаравшись вкласти в цей звук максимальне «Рятуйте!!!» — а потім нарешті звалився.

Під лапи в польоті пару разів потрапляли коріння — вони рвалися, обдираючи шкіру з подушечок, але все ж дозволяли трохи сповільнити падіння.

Врешті решт провал розширився і Ерке випав у порожній темний простір — по відчуттях вже нижче рівня землі. Пари благословенних секунд вистачило, щоб перевернутися в повітрі лапами вниз — після чого він звалився на щось слизьке і коряве, одразу ж боляче скотившись вниз по клубку чи то товстого коріння, чи то стебел.

Опинившись нарешті на твердій поверхні, Ерке припав до землі, намагаючись віддихатися. Судячи з усього, під лапами була кам'яна підлога якоїсь печери. Тут було холодно і сиро, до того ж смерділо гниллю і затхлою водою. Та і темрява панувала безпроглядна — навіть його котячому зору потрібне хоч слабке джерело світла, якого тут не було.

Ерке трохи полизав забиті боки і обдерті лапи (вони виявилися змазаними чимось на кшталт рослинної гнилі), потім прислухався. Зверху долинала ледь чутна музика. Ще, здається, далеко-далеко шуміла вода. А ще через пару секунд став чути цокіт копит — і серце зробило перебій. Здається, на доповіді розвідники говорили про підземні озера — він, що, в підвал замку аж із вежі гахнувся? І тут є ці самі коні-людожери?

Притискаючись до землі, Ерке кинувся назад до слизьких коренів і трохи заліз по них нагору, чіпляючись пазурами, щоб не зриватися вниз, потім задер голову. О радість — зверху пробивалося світло ліхтарика, а через кілька секунд його перетнула тонка темна смуга — мотузка! Значить, свої почули його панічний м'яв і вірно його розтлумачили.

Залишалося тільки побачити свій кінець мотузки — але промінь сюди не діставав. Ерке ризикнув перетворитися на людину і вчепився в слизьке коріння. Ліхтарика у нього не було, але...

— Янголятко! — прошепотів Ерке.

Відповіді не було.

— Янголятко! Підсвіти, будь ласка!

Відповіді не було.

Напевно, потрібна була блискуча ідея, як тоді на нараді — але ідей ніяких не було теж. Гаразд, залишався ще один ризикований варіант.

— У Ерстейла гарні ноги! — замружившись, прошепотів Ерке.

Зверху пролився промінь світла.

— Як не соромно!!!

— Ой, спасибі... — Ерке хотів додати «посвіти ще», але в наступну секунду цокіт став ближчим й гучнішим. Янголятко мовчки злетіло вище, але не зникло, на тому спасибі.

Ерке швидко роздивився по сторонах. Навколо клубочився густий туман: і він, і темрява піддавалася світлу неохоче, ніби були тут концентрованими. Поруч лежала мертва триока змія-сигналізація — виявилося, вона прикріплювалася до клубка. Декілька товстих коренів стелилися по підлозі, де-не-де зламуючи камінь, і йшли в туман. А ще тут були оплетені клубком кентаврські і людські скелети.

За мить з туману виплив прекрасний білий кінь з довгою випещеною гривою і багатою збруєю.

Ерке стрибнув так, як ніколи ще не стрибав, і коли кігті вп'ялися в благословенну мотузку з відчайдушною силою; на щастя, той, хто її тримав, відчув вагу і потягнув наверх.

…Коли через кілька вічностей Ерке знову опинився в кімнаті Аґнес, навколо провалу скупчилися всі, крім Свена, який порався з труною. Двері в коридор були забарикадовані якоюсь скринькою, а на трельяжі горіла принесена з собою лампа.

Вже не думаючи, можна чи ні, Ерке кинувся на груди імператору. Той обійняв його, трохи відступивши в сторону.

З хвилину вони стояли мовчки. Ерке ще трясло, але сильні обійми потроху заспокоювали, та й взагалі полегшення було таким сильним, що навіть сорому через свою спантеличеність якось не відчувалося. Імператор розгорнув Ерке спиною до себе і поклав пальці йому на скроні. Через секунду Рельшен обережно взяла Ерке за руку і почала намазувати його обдерті долоні чимось на зразок рожевого крему.

— Ти молодець, чудово впорався. Тепер скажи, що ти там бачив? — м'яко сказав імператор.

— Якесь коріння із землі, наче дерево росте догори дригом. І коні. Оті. І там багато скелетів людей і кентаврів, — Ерке мимоволі глянув на Ерстейла, що стояв поряд. Той уважно слухав, але нічого не казав.

Рельшен почала обприскувати пульверизатором забруднений землею і слизом одяг Ерке, а імператор побарабанив пальцями по його животу:

— Коріння — погано. Гадки не маю, що це, але у контексті ситуації мені це не подобається. Отже, цю заразу треба буде випалити зсередини. Що ж, де наша не пропадала. Але з іншого боку треба буде наздоганяти Попелюшку... Хм, подумаю.

У цей час від труни пролунало клацання — Свен нарешті переміг клямку. Усі одразу скупчилися поруч.

Пару секунд нічого не відбувалося. Потім по дзеркальній поверхні труни пішла брижа і пролунав сонний голос:

— О, володарко, ви вже повернулися.

— Та ні, — весело відгукнувся імператор. — Це ми.

Поверхня дзеркала не змінилася, але відображення в ньому стало чіткіше, воно ніби миттю прокинулося.

— Хто ще «ми»?

— Гості.

Дзеркало з сарказмом поцікавилося:

— Хочете дізнатися, хто з вас найкрасивіший? Ви ж чоловіки. Не збираюся навіть розмовляти. А, хоча стоп,— відображення Рельшен на кілька секунд стало яскравіше, наче дзеркало придивлялося. — Хм, я тебе десь бачила. Ну не важливо. Ти не найпрекрасніша. Володарка набагато гарніша.

У відбитку тут з'явилася брюнетка з гострими рисами обличчя — досить миловидна, але, на думку Ерке, до «найпрекраснішої» їй було дуже далеко. Мабуть, він ще не відійшов від стресу, оскільки несподівано для себе випалив:

— Ну і що в ній такого? Як ви взагалі їх відбираєте? Чому вони у вас різні?