Відпочинок 2

Подякувавши Атту, Ерке пішов шукати Рельшен; по дорозі він ухилявся від крапель, що все ще плавали в повітрі, а заодно кілька разів затримуватися, щоб переказати подробиці вчорашньої поїздки.

Рельшен знайшлася біля вікна поруч із Мізуки. Обидві в задумі дивилися в чашу, яку Рельшен тримала в руках. Ерке теж сунув туди ніс. Як виявилося, в каві плескалося щось на кшталт крихітного морського котика з найдовшими у світі віями. Рельшен спантеличено пояснила:

— Мені ця блінська крапля в каву потрапила і ось, вилупилося хвилину тому.

— Мамо! — пискнуло створення.

— Капець...

Створення заляскало віями:

— Мамо, ти мене не любиш? Ох, мені доведеться дзвонити до свого психотерапевта!

— Спасибі, що не до адвоката, ..., — Рельшен явно проковтнула останнє слово, вирішивши не травмувати умовну дитину, і передала чашку Мізукі. — Люблю, люблю. Ось, пограйся з тіткою, — нарешті вона перевела погляд на Ерке. — Що хотів?

— Можна мені завтра з вами піти?

Рельшен уважно огледіла Ерке з ніг до голови й нарешті знизала плечима:

— Я не проти, але там епічний гаплик може бути, тож у шефа запитай. Я без його дозволу тобою ризикувати не буду. Якщо дозволить, підходь до моєї кімнати завтра в сім.

— А де...

— Я проведу, — лагідно відгукнулась Мізукі, роблячи істоті в чашці «козу» (звідти долинав заливистий регіт).

Ерке нервово почухав зап'ястя. Те, що доведеться говорити з імператором, було добре і погано: саме по собі це добре, але знову ж голос пропаде. Може, записку йому написати? Хоча ні, це взагалі ганьба. Теж ще оперативник. 

Розпрощавшись із Рельшен, Ерке ще трохи покружляв по їдальні і побачив Джеора, що строчив на невеликому листку генетичні формули. Він підібрався ближче:

— Привіт ще раз. А я ось теж завтра йду Попелюшку дивитися. Напевно.

Джеор розсіяно відгукнувся:

— Молодець. Від мене щось потрібно?

— Ну не знаю. Схрестити пальці на удачу хіба що.

Джеор підняв на Ерке злегка засклілі очі:

— Схрестити пальці — це дуже дивна селекція... А... Тьху! Зовсім запрацювався. Слухай, почекай хвилинку,— озирнувшись, Джеор тихо сказав: — З приводу ранку. Це не моя справа, але до Ерстейла залицятися не раджу, він злюка в цьому плані.

— Що?! Я до нього не залицявся!

— Так, я зрозумів. Я просто про всяк випадок. Ну і до того, що краще не створювати ситуацій, які він сам може розцінити, як залицяння. Він вірний шефу в цьому плані. Що там у нього з нашими жінками, не лізу і тобі не раджу, але чоловікам його краще під коліна не цілувати. Ну знаєш, охочих підійти до нього в цьому плані багато було, це ж ух-ти-живий-ельф і таке інше. За недоречні пропозиції й дотики він спочатку сам бив, потім, мабуть, набридло ручки бруднити, тож павука цього свого роздобув на якомусь невільничому ринку. Після цього шанувальники, як ти розумієш, щось якось засмутилися. Так що ти це. Обережніше якось.

…З їдальні Ерке вийшов у дещо прибитому стані. Погано, але зробленого не повернеш: треба просто якось акуратно пояснити Ерстейлу, що ніс під коліно — це випадковість і він не хотів, і як тільки подивиться татуювання, так одразу й відстане. Втім, довго мучитися через це не було часу — у зв'язку із завтрашнім походом і вчорашнім рішенням треба було розібратися з ще однією справою.

Пригадавши маршрут першого дня, Ерке попрямував до начальника охорони. Постукавши і дочекавшись флегматичного «Увійдіть», він сунув голову в кабінет. Пан Текео, сидячи на одному зі своїх диванів, читав «Вісник ніндзя» і водночас качав ногою помпу. Від неї тягнувся шланг до гумової жінки.

— Це для вампірів сюрприз, — пояснив він, спіймавши ошелешений погляд Ерке. — Як обживаєшся?

— Спасибі, дуже добре. Я що хотів — можна у вас попросити зброю? Тут у багатьох є, я бачив. Раптом на виїзді знадобиться.

Текео на мить задумався і, здається, хотів щось запитати, але в цей час у двері ввалився змилений молодик з зеленими браслетами:

— Ой, у нас знову розлом трошки якось так вийшов, ми головне нічого не чіпали, а воно само як трісне і якісь чупакабри з мацаками налізли, і б'ються!

— Хвилину, пане Ерке.

Вставши з дивана, Текео неквапливо підійшов до стійки зі зброєю і взяв встановлений нагорі меч з вигравіруваними на лезі красивими журавлями. Потім трохи подумав і оглянувся на молодика:

— Мацакі довгі?

— Н-ну так...

Текео філософськи поклав меч на місце і взяв масивний арбалет: дерев'яний, зі вставками з темно-фіолетового каменю.

— Скільки їх?

— Ой, багато, десять може, а швидше можна?

— Швидкострільність невисока, — пояснив Текео Ерке, поставивши арбалет назад на стійку. Потім, відкривши дверцята шафи, він витяг звідти великий лук, покритий найтоншим різьбленням у вигляді сакури.

— У них там ще типу броня якась...

Текео флегматично поставив лук назад у шафу, натомість дістав дробовик і вийшов за двері. З коридору долинуло кілька пострілів.

Повернувшись, Текео флегматично поставив дробовик назад. Ерке кашлянув:

— Можна мені теж вогнепальну? Тільки щось маленьке.

Кивнувши, Текео поманив його жестом у суміжне приміщення, заставлене шафами і стійками з різною зброєю.

— Зброя сама обирає власника. Сподіватимемося, що твоїм виявиться не зірка смерті. Спробуй, наприклад, ось це, — Текео простяг Ерке невеликий револьвер. Ну як відчуття?

— Не знаю навіть, — Ерке зважив револьвер на долоні, тримаючи його віддалік від себе. — Важкий. Металевий. Холодний якийсь.

— А що взагалі хочеш? — Текео простяг руку, щоб забрати пістолет. — Магнум, сміт-і-вессон, парабелум, кольт?

Ерке насторожився, з полегшенням віддаючи зброю:

— Парабелум? Це щось від параболи?

Текео, не відповівши, провів поглядом по полиці, потім дістав пістолет з непропорційно вузьким дулом.

Варто було Ерке торкнутися рукояті, як в обличчя йому, розвіваючи волосся, повіяв теплий вітер, тому вся ця картина осяялася теплим променем світла.