39.2 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Що ж, вона виявилася права. Це були союзники. Наступної хвилини таємничий астероїд передав свої позивні, і між суднами встановився відеозв’язок. На моніторах з’явилося зображення внутрішніх приміщень корабля, зовсім не таких природних, як його поверхня, і пілотів-птахів, розмірами дзьобів схожих на лелек або чапель. Еринський комп’ютер синхронно переклав їхню тріскотню на не менш незрозумілу для людей еринську мову, а за кілька секунд підоспів переклад Сан Санича, який старанно розповсюдив короткий зміст повідомлення по головах колег. Сама Лариса Леонідівна теж смутно вловила щось таке, але на пошуки сенсів у неї зовсім не залишалося сил.

«Капітан корабля вітає союзників і переходить у розпорядження Управління міжсистемних зв’язків планети Земля. Команда керує кораблем із рятувальної капсули. Усі системи переведено в режим повної готовності до виконання подальших наказів».

Ані секунди не вагаючись, Лариса Леонідівна, сама того не усвідомлюючи, прийняла командування на себе:

— Негайно припиніть зближення з планетою! У нас проблеми.

На основному моніторі після секундної затримки крупним планом відобразилася верхня частина пташиної голови. Роговий чохол дзьоба в об’єктив не потрапляв, а очі… вони були посаджені не по-пташиному близько, і в них читалася глибока осмисленість. Такий співрозмовник сприймався землянами вже як рівний.

Коли прибулець заговорив, по монітору побігла рядком зрозуміла всім українська трансляція: «Говорить капітан корабля. Гальмування завершено. Які у вас неполадки і чим ми можемо допомогти?»

— Очікуйте поблизу. Не наближайтеся до захисної мережі. Можливий спонтанний викид енергії.

«Попередження отримано. Готовність до аварійної евакуації — повна».

Добре, що птахи все зрозуміли правильно і не полізли з розпитуваннями — Ларису Леонідівну зараз значно більше непокоїла павутина.

— Вере-е-на, — лагідно покликала вона. — Вони загальмували. Як ти там, дитинко? Впораєшся?

— Важко. Я розчиняюся… — Лариса Леонідівна ледве чула її далекий і вже незнайомий голос. — Енергія потребує виходу, шукає ціль… Ваш корабель, він займає зараз усі мої думки, мережа сканує його і співставляє розміри для удару. Пробач мені, малюче… Прощавай…

— Припинити! — голос Лариси Леонідівни, здавалося, вибрав усі можливі низи, і павутина знову стривожено затремтіла. — Прощатися будеш не на моїй вахті! — гуркотіла креслярка, мов Зевс. — Прокладай альтернативний курс! Іди по енергетичному сліду граві-коридору! Про тканину причинності чула? Пам’ятаєш, що сталося сьогодні вранці в кабінеті креслення? Замкни коло!

Тут грізний голос креслярки здригнувся, і вона продовжила значно спокійніше, погладжуючи руками, ніби втихомирюючи знову заповнені рубку енергетичні хвилі:

— Я мала здогадатися раніше. У тебе тут часовá аномалія. Цілься в минуле, у десяту п’ятдесят п’ять ранку сьогоднішнього дня. Зараз літній час. Якщо за Гринвічем, то плюс два. Тобі потрібна тридцять перша секунда хвилини. Молодець! — жінка заплющила очі й заохочувально кивнула головою. — Еоли підстрахують.

Говорити Ларисі Леонідівні більше не хотілося. Та цього й не вимагалося. Обидві жінки знали, що це рішення було єдино правильним, і спокійна відповідь Верени «No pasarán!» була найкращим підтвердженням.

Люди, привидіння, бегемоти… Подив, розгубленість, рішучість… Чому вона не зрозуміла цього одразу? «Що за дивна непогода поміж неба та землі! Або ти у Божій ласці, або не дійшов по спрасці…»