39.1 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Есмінець? Ну що ж, нехай так, подумала Лариса Леонідівна. Чекати залишалося недовго. Навіть за умови, що інопланетяни не могли розвивати надсвітлових швидкостей на малих дистанціях, їм знадобиться за земним часом не більше пів години. Залишається сподіватися, що за цей час «або віслюк здохне», як то кажуть, «або падишах помре». Тобто, якщо вченим вдасться знайти спосіб нейтралізувати силу вімани Верени для своїх потреб, корабель-приманювач благополучно повернеться у стрій. У протилежному ж випадку, відповідно до наміченого плану, він прослідує до одного з незначних астероїдів системи, традиційно званої сонячною, де екіпаж залишить своє судно як мішень і евакуюється у човнику. Це для військових діло звичне. Борис, у всякому разі, говорив про це спокійно.

Ах, якби все було так просто! Здавалося б, якісь пів години…

— Подумати тільки, — щебетала Верена з теплим відтінком ностальгії в голосі, — Стільки років минуло! В актовій залі, мабуть, стеля зовсім обвалилася…

— Я застала її вже відремонтованою.

— Так-так, логічно. А розбиті мармурові сходи? На сходах старого корпусу? Їх теж відремонтували?

— Гадаю, їх наростили керамогранітом. Виглядають як нові.

— А викладачі? Мій клас вів Антонов, він живий? Ні, не кажіть мені, що його не стало!

— Тиждень тому був живий-здоровий, — креслярка мимоволі всміхнулася образу, що постав перед нею. Чому, до речі, Пінгвіна й досі запрошують на всі свята та заходи? Адже він давно на пенсії. І коли, цікаво, за ним закріпилося це прізвисько? Лариса Леонідівна застала його ще енергійним, але вже немолодим, важким чоловіком, що при ходьбі рівномірно похитувався з боку в бік майже не згинаними колінами. Мабуть, саме тому, окрім як Пінгвіном, його ніхто й не називав. А Верена пам’ятає його ще Антоновим. Скільки ж років він провів на своєму посту? І коли отримав жартівливе звання «почесного директора всесвіту»? Креслярка згадувала ті часи тепло, майже ніжно. Ще трохи — і їй вдалося б уявити Верену молодою та веселою, зовсім як на тому фото, але людське тіло, оповите шаром блискучої павутини, раптом вигнулося в ілюмінаторі дугою.

— Що сталося, Верено?!

— До Землі наближається загроза. Мережа намагається перехопити контроль.

— Зачекай, дівчинко моя. Це, мабуть, союзники підходять, саме їхній час.

— Мережа реагує на них негативно!

— Тим краще, — голос креслярки сповільнював й заспокоював обернено пропорційно до занепокоєння мережі, створюючи їй своєрідний противагу. — Вони розраховують відвести свій корабель на безпечну відстань від Землі й залишити його там як мішень, щоб ти могла розрядити накопичену енергію по їхньому енергетичному сліду.

— Втрачаю… свідомість…

Бам! Гирі павутини переважили невидимі терези, і Ларису Леонідівну окатило хвилею холоду. Зміна тактики!

— Ану, зберись! — такого командного тону Лариса Леонідівна давно не пам’ятала за собою. Мабуть, із тих самих часів, коли вийшли з моди речівки командирів загонів. «Раз, два, три, чотири. Три, чотири, раз, два. Хто крокує дружно в ряд? Комсомольський юний лад!». Її чоловікові іноді трохи перепадало по дрібницях, але загалом, з роками, вона стала м’якшою й поступливішою.

На моніторах невпинно росла яскрава точка, а в ілюмінаторі, навіть крізь всюдисущу павутину, чітко вимальовувалося небесне тіло, схоже на астероїд неправильної форми з кратерами й тріщинами на поверхні. Це ще що таке? Астероїдів тільки не вистачало. І так сил ніяких немає стримувати цю махину…

«Корабель цивілізації Мейин», — Сан Санич тактовно поклав цю думку в голову Лариси Леонідівни дуже обережно, щоб не відволікати.