37.3 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

— Дозвольте мені поставити вам лише кілька запитань! — креслярці було трохи соромно, хоча як викладач вона нерідко користувалася не найкоректнішими методами впливу. Кого похвалиш, а на кого й прикрикнеш… Різних людей мотивують різні речі. Заочників, наприклад, хвалити вона б не радила.

— Питайте.

— Як утворилася ця захисна мережа?

— Не знаю.

— Куди подівся літальний апарат давніх?

— Не знаю.

Запитання надходили від Бориса без упину й у більшості залишалися без відповіді. Верена ледь не плакала, і креслярка була готова розплакатися разом із нею. Та й справді, врешті‑решт! Перекладач не несе відповідальності за переговорників! По суті, розмова ж ішла з бегемотом. Це він, всюдисущий, перебуваючи фізично в кабінеті управління, був присутнім свідомістю в літаючій тарілці й одночасно підтримував постійний зв’язок із союзниками через квантові інформаційні передавачі, розвішані еринцями, як виявилося, по всьому витку.

— Зниклий корабель був виманою?

— Не знаю.

— А слово «меркаба» вам про щось говорить?

— Це… щось із вірувань юдеїв, колісниця Єзекіїля, здається. Навіщо вам?

Господи, і справді, навіщо Борису ця колісниця? І так уже зрозуміло, що Верена не уявляє, ні як згорнути павутину, ні як повернутися додому. Для неї ця пригода від самого початку була дорогою в один кінець. І попри те, що зараз вона відповідала на запитання Бориса спокійно й виснажено, Ларисі Леонідівні ставало дедалі тривожніше. Вона відчувала, що в руках молодої жінки по суті перебуває некерована сила…

— Послухайте, Верено! — Лариса Леонідівна вирішила сказати й від себе, намагаючись бути максимально обережною й коректною. — Я, звісно, не можу говорити від імені управління, але від імені одного з семи мільярдів землян, які завдячують вам життям, хочу сказати вам спасибі. Ми всі у вас у боргу. А можемо опинитися в ще більшому. Тобто, я маю на увазі… ви вже стільки зробили для планети в минулому, чи можемо ми розраховувати на вашу допомогу й надалі?

Павутина відреагувала позитивно, Борис кивнув, і Лариса Леонідівна ризикнула продовжити:

— Розумієте, Верено, річ у тім, що в еринців гинуть місяці… Ерин — це та сама планета, яка свого часу намагалася колонізувати Землю, і яку ви боляче клацнули по носі в минулому. Зараз ми — союзники, і тут, на борту їхнього корабля, поруч зі мною перебуває еринський посол.

Мережа заворушилася, і креслярка поспішила її заспокоїти:

— Не хвилюйтеся, він неосяжний і взагалі дуже милий та мирний. Він теж дуже нам допоміг, повірте! Знаєте, їхні місяці розстрілюються просто звідси. Ми тому й опинилися тут, у передбачуваній вихідній точці смертоносного променя…

— Усе, що ви говорите, досі здається мені злою насмішкою. Я досі не можу повірити в ці сорок років, а тепер ви натякаєте на те, що я холоднокровно знищую чиїсь місяці. Та я й нападників не знищила! Я не відчуваю жодної смерті, тільки порожнечу! Вони просто пішли! Зізнаюся, я намагалася дістати втікачів. Тричі. Четверта спроба майже завершила формування…