37.2 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Не вийшло. Трах! Бах! Що? Як? Які сорок років?! Павутина за бортом пішла хвилями, схожими на штормові. Лариса Леонідівна раптом зрозуміла, що ці пульсуючі нитки знаходяться зовсім навіть не за бортом — вони всюди, навколо неї, переплетені між собою вузлами, живі, повні енергії й сили. «Море хвилюється раз, море хвилюється два, море хвилюється три, морська фігура — замри!» — само собою спало їй на думку, і море справді завмерло, як за командою, і хвиль як не бувало, одна тільки Лариса Леонідівна лагідно погладжує застиглі канатики, а потім тихо шепоче: «Відімри».

Каналами знову побігли блакитні струмені, а десь у далечині схлипнув геть нещасний жіночий голос:

— Скажіть, це… такий жарт?

Ларисі Леонідівні знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що питання адресоване їй:

— Ні, я не жартую. Вашому синові вже за сорок.

— Вам же немає сенсу мене обманювати, правда?

— Абсолютно ніякого. Я кажу вам правду, — поспішила запевнити засмучену жінку креслярка, — ось він, переді мною…

— Не смійте його лякати! Він — милий, чутливий, добрий хлопчик… Відпустіть його!

— Його ніхто не тримає, та помилуйте! Він сам погодився увійти до контактної групи. Як‑не‑як, він керує одним із філіалів управління. Він професор медичних наук, між іншим.

— Припиніть!

Баритон Антоніо зірвався на чергове надривне «Мама…», бегемот крякнув і продовжив свої умовляння, а Лариса Леонідівна в нерозумінні розвела руками:

— Ну добре, добре! Я з вами погоджуся, що він дуже милий. Не погоджуся тільки з визначенням «хлопчик». Професор, знаєте, вже трохи лисуватий…

— Досить! Ваші технології маніпуляції свідомістю прибережіть для інших! Я попереджаю вас востаннє: якщо ви негайно не відпустите Антоніо, я розряджу пружину за четвертим слідом! Мене не проведеш!

Заява прозвучала незрозуміло й загрозливо. І коли Лариса Леонідівна повторила її Борису, бегемот стривожився:

— Що за пружина? Ви сприймаєте саме це слово? Чи опис? Ларисо Леонідівно, прошу вас… розумієте, професор Барош — непростий пацієнт, до того ж я тут віддалено, він мене не бачить і ледве чує, мені потрібен час, розпитайте поки докладніше, про що йдеться!

Говорити легко, значно легше, ніж зробити. Тим паче що Барош продовжує випромінювати суцільне горе, а Верена на заклики креслярки не реагує взагалі…

Атмосфера накалилася до межі, і Лариса Леонідівна, розуміючи, що нічим добрим це не закінчиться, у відчаї оглянула рубку корабля в пошуках ідей.

Розраховувати на підтримку Феді та Сан Санича не доводилося: ті наполегливо працювали над показаннями приладів і всім своїм виглядом демонстрували повну неготовність втручатися в політику будь‑яким чином. А бразильський професор так занурився у свою чутливість, що, здавалося, осліп і оглух — яка ж допомога від людини в такому стані? Хоча… «З поганої вівці хоч вовни клок», рішуче видихнула Лариса Леонідівна і, увімкнувши командний голос, на жах бегемота суворо‑настрого наказала хлипкому Антоніо заткнутися. Тактика спрацювала — Барош заревів у голос, і Верена негайно вийшла на зв’язок:

— Чого ви хочете? — її змучений голос звучав глухо й виснажено.