37.1 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Голос був жіночий, тон — різкий, але ніхто довкола на нього не реагував, і з цього Лариса Леонідівна зробила висновок, що цей тривожний заклик приймає тільки вона. Що ж, вона впорається й самостійно, шкода лише, що, окрім пісні про червоний прапор, іспанською вона не знає ані слова. Треба спробувати зосередитися на змісті, а не на голосі. А що, як це…

— Верено, це ви? — інтуїтивно перепитала Лариса Леонідівна українською — і не помилилася.

І тепер дуже засмучена, навіть розсерджена, та сама Верена вимагала негайно звільнити її хлопчика. Цього разу мова була зрозумілою, а вислови — найменш пристойними. Ай‑ай‑ай, як некрасиво. За кого вона нас має? Це все ридаючий професор! Лариса Леонідівна спробувала було вмовити Бароша припинити водоспад і передати матусі щось із позитивних емоцій, але це було понад його сили. Він ревів білугою і щебетав щось іспанською.

«Клятий поліглот‑емпат», — подумала Лариса Леонідівна і тихенько покликала вдалечінь: — Бори‑и‑ис…

З лохані пролунав привітний відгук:

— Я до ваших послуг, Ларисо Леонідівно, ми всі з нетерпінням чекаємо новин! Чи спостерігаєте ви шуканий об’єкт?

— Ой, спостерігаємо, Борисе, спостерігаємо! Ви не могли б самі глянути?

— Для цього мені доведеться відвідати ва́ш особистий простір. Ви готові мене запросити?

— З задоволенням, тільки скажіть, як це зробити, — зніяковіла креслярка.

Бегемот усміхнувся:

— Гадаю, у вашому випадку достатньо буде висловити запрошення словами.

— Що ж, — Лариса Леонідівна прочистила горло й урочисто проголосила, хіба що трохи жвавіше, ніж воліла б у менш напруженій ситуації: — Вельмишановний Борис Урович, ласкаво просимо до нашого шалашу! — і навіть трохи вклонилася на останніх словах, входячи в роль і закругляючись вимогливим «Ну?»

Бегемот одразу ж матеріалізувався навпроти неї в рубці, тихо сміючись усім тілом, як умів тільки він:

— Вельмишановна Ларисо Леонідівно, я щасливий скористатися вашим запрошенням.

Креслярка відчула, як повітря ущільнилося й загусло, але звертати на це увагу часу в неї не було, тож вона смикнула плечем, розганяючи марево, і поквапила гостя:

— Вмикайтеся швидше, у нас тут ситуація! У павутині — Верена. Професор Барош без упину ридає, і вона вимагає, щоб ми негайно відпустили її малюка.

— Як цікаво! — очі бегемота спалахнули. — Павутина, кажете? Це дуже схоже на енергетичну мережу захисту. — Борис перейшов на захоплений шепіт. Здається, те, що відбувалося за бортом, цікавило його значно більше, ніж якісь там ридаючі професори. — Я чув про такий феномен, але ніколи не думав, що мені пощастить побачити його в дії. У вас із Вереною чіткий контакт? Як вона налаштована?

Креслярка фиркнула:

— Кажу ж! Вельми й вельми недружньо.

— Ах, так, звісно! Тоді я спробую заспокоїти професора, а ви постарайтесь пояснити їй, що малюк плаче не від болю і не від страху, а від щастя — від зустрічі з мамою, яку він втратив близько сорока років тому. Обов’язково скажіть про сорок років, треба вивести її на розмову про час. Це дуже важливо.

Що ж, Лариса Леонідівна вміла працювати з суфлером, тим паче що розмова обіцяла бути вибудуваною за всіма правилами дипломатії.