36.3 Верена Тереза Барош

На той момент Верена вже знала, що Ніколасом звали молодшого брата їхнього нового знайомого — вона отримала кілька чітких картинок із його минулого, — але говорити про зміну імені зараз теж було не варто. Чим пізніше цей чоловік згадає, через що йому довелося пройти, тим легше йому буде впоратися з потрясінням. Він ще не знає, що перебуває не на півдні Португалії, куди його, як він думає, привезли з Севільї невідомі зловмисники чи жартівники. І нехай думає. А Верена тим часом попрацює над вилученням із пам’яті іспанця найтяжчих спогадів. Треба встигнути до того, як він згадає, як його притиснуло силовим полем до металевого столу, як опускалися довгі голки, і як він втрачав свідомість від болю під час численних пункцій. Вона не зможе приховати крововиливи й шрами, але вигадати їм пояснення він здатен і сам — благо, він лікар. Зате вона допоможе йому забути! Ах, як шкода, що надто багато нервових закінчень у його тілі пошкоджено. Людині з такими порушеннями нервової системи доведеться жити на серйозних знеболювальних. Вона, звісно, порадить йому голкотерапію, але він, найімовірніше, віддасть перевагу морфіну. Головне — щоб він не згадав. Тоді морфін знадобиться йому вже не як ліки від болю, а як засіб для забуття.

Верена підливала гостю чаю й водночас творила, гасила, розвивала й гальмувала різні функції його мозку, рятуючи його від спогадів, що жахали її саму дедалі більше. Ці безжальні істоти вийшли на фінішну пряму. Земний біологічний матеріал ними відпрацьований, і вони готові перейти до асиміляції планети. Їм ще належить вивчити симбіоз їхніх тіл із місцевими вірусами, але вони вже досить швидко синтезують потрібні антитіла і, маючи під рукою необмежену піддослідну базу у вигляді людської раси, готові негайно розпочати колонізацію.

Основна ударна хвиля знищить надлишки населення планети на трьох земельних ділянках, відібраних новими господарями під колонії. Решта особин людської раси з часом буде модифікована й підключена до Мережі. Зворотний відлік уже запущено, і часу залишилося зовсім мало. Зануривши гостя в глибокий сон, Верена обійняла сина й покликала чоловіка. Розмова була недовгою. Вибору в неї не було.

Того дня їй знадобилася вся сила волі й концентрація духу, щоб, розсіявшись, намацати останній корабель, залишений на Землі попередньою цивілізацією землян, про який їй колись розповіли вищі. Давні пілоти й пасажири були недалеко — у підземних залах пірамід, — але часу на їхнє пробудження в неї не було. Верена впіймала ледь відчутні вібрації корабля й наказала йому вийти на безпечну орбіту. Їй бракувало знань, і в неї не було особливих сил, але в неї була любов. Любов до чоловіка, до сина, до їхнього маленького містечка і до всієї великої зеленої Бразилії, і рідного Перу… Список цей ставав дедалі довшим, щойно вона згадувала єдину молитву, почуту від бабусі в дитинстві, й гарячково намагалася відновити її ритм, добиваючись потрібної частоти. Вона дивилася всередину себе й бачила скручувану пружину. Вона дивилася назовні й крізь заплющені повіки бачила космічні кораблі, що несли тисячі й тисячі зародків інопланетян. Вони віднімуть життя її сина. Ця думка вилилася в гнів. Гнів хльоснув по пружині, та розгорнулася й розлилася гігантською хвилею, змітаючи гострим гребенем ненависні приплюснуті апарати й укладаючи Землю під свою захисту.

Зорі, вітер, холодно…

Коли Верена прийшла до тями, їй належало не лише її власне «я», а й частина свідомості величезної захисної мережі планети. Чи впоралася вона? Чи житиме її малюк? Вона намацала величезну порожнечу, утворену відсутністю сотень тисяч чужорідних зародків, які ще кілька хвилин тому наближалися до неї у своїх космічних кораблях. Дивно, але вона не відчувала їхньої загибелі. Смерть — це біль, а болю не було. Невже вони вислизнули! Як же так? Вона знайде їх! Дурні тарілки залишили чіткий слід, який вона візьме без зусиль, хай би як далеко вони не пішли.

Верена обережно скрутила пружину для точкового удару. Вкласти в нього ту саму силу, що напередодні, вона не змогла — захисна мережа вимагала постійного підтримання, — але частина енергії відчутно пішла одним зі слідів ворога.

Результату Верена не бачила й не відчувала, але це її не турбувало — промахнутися вона не могла. Сліди кораблів уявлялися їй глибокими борознами, що вийшли з-під гігантського плуга. Раз енергія слухняно полилася одним із них, то рано чи пізновона наздожене ціль. А Верена тим часом закрутить пружину для наступного удару… Від гвинта!

Треба розумніше витрачати сили — під час концентрації на погоні вона, здається, втрачає індивідуальність свідомості. Треба зібратися. Відновивши зусиллям волі подобу балансу, вона скрутила пружину втретє… Удар!

Скільки було кораблів? Вона перерахувала сліди — їх було вісім, а вона поки що дістала лише три. І пружина пішла на четвертий завод, як раптом один із утікачів виник прямо перед її очима. Клята тарілка! А в ній, у самій її серцевині, плакав хлопчик.

Антоніо-о-о!!!

Вона обережно зупинила пружину й потягнулася свідомістю до ненависних викрадачів: — Віддайте! Віддайте мого сина! І беріть що хочете…

У відповідь вона почула спокійний жіночий голос:

— Верена? — спитали її українською. — Це ви?