36.2 Верена Тереза Барош

У наступну мить він опам’ятався, зніяковів і приніс господині галантні вибачення, за якими пролунало не менш галантне прохання: — Сеньйоро, боюся, мені доведеться попросити вас викликати мені лікаря. Хоча, зізнаюся, як би дивно це не звучало, я відчуваю, що й сам не чужий цій професії.

— Як би дивно це не звучало? — усміхнулася Верена. — Я теж відчуваю, що не чужа цій професії. Мені іноді доводиться консультувати з медичних питань.

Гість знітився й пробурмотів: — Боюся, ви мене неправильно зрозуміли, сеньйоро. Я припускаю, що я медик, тільки не певен цього до кінця. Знаєте, я майже нічого не пам’ятаю про себе. Наприклад, не пам’ятаю власного імені. І не пам’ятаю, як тут опинився. Гадаю, має місце систематизована дисоціативна амнезія, але я не можу продемонструвати вам хід думок, який підштовхнув мене до цього висновку. О, який милий малюк!

Останній вигук був адресований задоволеній мордашці Антоніо, що з’явилася у дверному прорізі. Малюк усміхався ще неповним ротом зубів, сяючи щербатою усмішкою не менш яскраво, ніж побитими колінками в коротких штанцях. Допитливий, як усі хлопчаки, він, звісно, зацікавився, з ким це розмовляє його мама. Дорослим заважати не можна — це він знав, але тут був зовсім особливий випадок: гість говорив мовою, якою мама й Антоніо зберігали секрети від тата. Очі дитини сяяли — тут ховалася якась таємниця!

Верена правильно зрозуміла емоції сина. Усміхнувшись, вона представила хлопчика незнайомцю. А той, зі свого боку, надзвичайно учтиво вклонився малюкові й довірливо додав, що й сам радий би представитися, але забув, як його звати. Може, Антоніо йому нагадає?

— Ведмежатко Ніко! — малюк цілком серйозно включився в гру, а дорослі дружно розсміялися, згадавши казку про ведмежатко, яке хотіло стати бджілкою.

— Я згоден на це ім’я, воно здається мені рідним, називайте мене Ніколасом, мої гостинні господарі, — промовив гість, підняв із підлоги відкинутий плащ, подав його господині й утомлено впав на найближчу різьблену лаву. А Антоніо, попри протести дорослих, негайно видерся йому на коліна. Його маленькі рученята обійняли шию великого чоловіка з трепетною ніжністю, і хлопчик притулився рожевою щічкою до його грудей: — Ніко втомився. У Ніко все болить. Мама вилікує Ніко. Правда, мамо?

— Правда, — з сумом озвалася Верена, — ти мені підкажеш, із чого почати, любий?

Верена іноді ставила Антоніо несподівані запитання, розраховуючи на його дитячу інтуїцію та незашореність мислення. Малюк не підвів і цього разу: — Треба дати йому меду!

Дорослі знову засміялися — звісно ж, ведмежатка люблять мед! — і остання незручність між ними розтанула без сліду. Потім гостя годували, поїли й розпитували. Спочатку удвох, а коли Вітору повернувся з роботи — то й утрьох. А іноді, коли чоловіки відпочивали, захоплені бесідою, Верена напружено працювала. Тепер вона добре бачила причину болю їхнього гостя, але боялася вірити власним очам і відчуттям.

Тіло цього чоловіка зовсім недавно зазнало численних болісних експериментів, і його організм відповів на ці події станом шоку та блокуванням пам’яті. Вона могла зняти блок — тоді вони дізналися б більше, — але не хотіла цього робити.

Непомітно допомагаючи Ніколасу долати біль за допомогою внутрішніх резервів його власного організму, вона розмірковувала над подальшими діями. Знеболювального ефекту ендорфіну надовго не вистачить, і рано чи пізно їй доведеться вдатися до лікарських засобів із опіоїдною дією. Треба відправити чоловіка на горище, де зберігаються сушені трави. А ще треба вивести з гри Антоніо. Малюк надто близько підібрався до розгадки й міг ненароком підказати гостеві небажані відповіді.

— Не грайся з ними більше, — повчав дорослого дитина, серйозно перебираючи пальці на руці Ніколаса. — Вони погані!