36.1 Верена Тереза Барош

Небезпека. Відбити. Стоп! Скасувати!

Від загрози — такої явної й знайомої — до самого її серця протягнулася тонка струна чітко відчутного плачу її сина. Останні години її життя, відколи вона зрозуміла, що крім неї ніхто не зможе його врятувати, вона існувала лише завдяки любові до нього, до свого маленького Антоніо. Невже вони викрали його, і їй доведеться робити вибір?! Вона не зможе. Вона поступиться. Вона віддасть усе, аби тільки їй повернули її хлопчика. Вона увезе його. Вона його сховає. Вона навчить його всьому, що вміє сама. Він уже так добре говорить і так чудово відчуває. Вони з чоловіком від самого народження сина домовилися, що не прищеплюватимуть йому соціальних фільтрів. Нехай баче світ так, як йому дано природою. Самі вони провели надто велику частину свого життя в покорі ідеї, яка виявилася порожньою й неприродно жорстокою, але їхньому синові пощастило більше — його батьки не зроблять і кроку в бік обмеження кругозору чи можливостей свого нащадка.

Антоніо з’явився на світ неждано. Верені пророкували гарантовану безплідність, і красивої повільної вагітності не вийшло — суцільні огляди та аналізи. Народила вона його на місяць раніше, ніби втомилася від лікарів і поспішала на зустріч із сином. Відтоді вона раділа кожному його подиху, кроку, слову…

Дивно, що вона не передбачила самої можливості його появи на світ! Адже контакт із вищими подарував їй не лише яскраво виражені цілительські здібності, а й дар передбачення. Хоча, можливо, члово «передбачення» тут підібране невдало. Її видіння не завжди стосувалися майбутнього. Вона просто бачила те, чого не бачили інші. Усі політичні амбіції були нею надійно забуті, життя набуло нового сенсу, витіснивши жалкування про минулі помилки. Якщо вона про щось і шкодувала, то лише про те, що свого часу не показала чоловікові той світ, який перетворив партійну подругу Вітору Бароша на жінку його мрії.

Перервавши навчання, молоде подружжя повернулося до Латинської Америки й осіло в Бразилії, у невеличкому провінційному містечку, звідки й походили численні Бароші. Іноземку прийняли тепло, португальську вона опанувала швидко, і дуже скоро й без того популярна матуся улюбленця всієї родини здобула повагу всієї округи за свій унікальний цілительський дар, який вона застосовувала не лише охоче, а й абсолютно безкоштовно. Загалом, ніщо не віщувало біди, як написали б у романі, але біда прийшла.

Одного разу до дому Барошів постукав нетиповий перехожий. Запилений плащ видавав його далекий шлях, але за всіма іншими ознаками чоловік не був схожий на спартанця, звичного до тривалих піших переходів.

— Сеньйора Верена Барош? Ваші шановні сусіди великодушно направили мене до вас, мене тут погано розуміють, — сказав він іспанською.

Верена всміхнулася й витерла руки об фартух — останніми днями їй часто доводилося працювати в палісаднику, квіти вимагали догляду: — Заходьте, сеньйоре. Чим зможу — допоможу.

Прямувавши за господинею, чоловік переставляв стомлені ноги зі сходинки на сходинку з видимим зусиллям. На щастя, ганок був невисоким, і вже за кілька кроків він відсунув мереживну фіранку вхідних дверей і зайшов до дому, у якому нікому не відмовляли в допомозі.

Верена одразу відчула, що чоловікові дуже зле, але ніяк не могла зрозуміти природу його болю. Так, незрозумілого в ньому було багато. От хоча б цей плащ. Нежданий гість був одягнений явно не за погодою — надворі стояла рання спекотна осінь. Щільний пилюжний шкіряний плащ дивував. Чому чоловік досі його не зняв? І зараз він погодився розлучитися з ним якось неохоче й одразу здивовано втупився в бурі плями неправильної форми на рукавах своєї колись білої сорочки: — Що це?

Плащ одразу відлетів убік, а сам незнайомець, розстебнувши манжети, заходився ретельно оглядати свої руки, вкриті синцями й острівцями засохлої крові, а потім і торс. Він безсоромно відтягував сорочку в різні боки й бурмотів собі під ніс: «Нічого не розумію, тромбоцитопенічна пурпура, можливо, це пояснює слабкість, але…»