35.5 Сан Санич, фізрук (посол Ерина)

Питання було не складним — чому б не пояснити?

За кілька секунд на моніторі однієї з приладових панелей засвітилися численні точки. Вийшло не дуже наочно, і Сан Санич підказав продублювати зображення на проектори.

Сказано — зроблено, не в найтрадиційнішому розумінні: сказано одним, а зроблено іншим, але вийшло ефектно. Рубка перетворилася — по її центру розвісилася простирадло‑подібна голографічна проекція, відокремивши Федора Івановича від двох інших землян прямокутною вузькою панеллю, яку часто прорізали пролітаючі крізь неї «зірочки». Вони спалахували за пару секунд до перетину й згасали майже одразу після вильоту. Сан Санич знав, що це зроблено для зручності визначення траєкторії руху об’єктів, але землянам, мабуть, потрібен був час, щоб до цього звикнути — це він теж розумів. Он Барош — той узагалі затіяв змагання з Дроновою, хто впіймає більше «мушок»…

Що ж, чим би дити не тішилися, розсудив еринець благоразумно й зосередився на даних, що надходили. Зрештою, йому потрібен був тільки Федя. А ці мушки все одно були надто дрібні й нецікаві. Найімовірніше, це — численні штучні супутники: основні, допоміжні, ті, що вийшли з ужитку… У будь‑якому разі всі вони перебували на звичній для їхнього сателіт‑сімейства відстані від планети й енергійно оберталися по заданих орбітах. А от об’єктів із бодай трохи помітною масою в безпосередній близькості якраз і не було, тож Сан Саничу довелося попросити Федю розширити коло пошуку. Очікувано, на півдорозі до Марса виявилося скупчення громіздких повітряних тіл — напевно, флот коаліції порятунку Ерина — але така відстань Сан Санича теж не цікавила: шукати потрібно було значно ближче. Ах! Як же він міг забути про додатковий символ? Адже навіть пульт керування, привчений підказувати пілотам можливі варіанти подальших дій, охоче підсвічує три кнопки: повернення, прокладання нового курсу і ту саму, розташовану праворуч від калібрування часу, нічим не примітну літеру «Т».

«Федоре Івановичу, ми забули про поправку! — вигукнув Сан Санич, підлітаючи до людини впритул і заглядаючи йому в очі. — Настав час зіткнутися з невідомим, мій дорогий друже! Відтисніть символ праворуч на панелі!»

Федя згідно кивнув, і привид трохи розсіявся. Знову? Над цим треба попрацювати, не варто зайве насторожувати живих, і Сан Санич швидко взяв себе в руки. Не дихати! Тим паче, що сам момент передбачав завмирання в передчутті, яке еринець і постарався відтворити настільки, наскільки його теперішній стан узагалі дозволяв нерухомість, зависнувши при цьому над лівим плечем свого землянина.

Наче піддражнюючи, потрібна кнопка видала звукове попередження й засвітилася фіолетовою каймою. Тоді посол не витримав і пірнув просто до монітора. Показники… Напруга поля… Імпульс тяги… Ні‑чо‑го!

Тоді він зірвався з місця й енергійно прочесав точковий віртуальний хаос, який генерували проектори в центрі рубки, але й у ньому не знайшов жодних змін. Навіть найменших!

Все. Більше перевіряти нічого.

Привид знітився: дива не сталося. Адресне ментальне повідомлення сформувалося в його голові автоматично, і посол повернувся до Лариси Леонідівни, якій належало проінформувати Бориса про невдачу експедиції. Але її широко розкриті очі й відвисла щелепа змусили еринця стримати команду «відбій» і простежити за заціпенілими поглядами колег.

Оце так!

Від здивування еринець метнувся назустріч побаченому так різко, що не помітив, як пройшов крізь обшивку корабля. Здригнувшись, він заметався в космосі й у переляку кинувся назад, усередину, під ілюзорний захист металевих стін, до друзів, погляди яких і далі були прикуті до оглядового екрана. А екран… До недавнього часу розділений на голубінь планети й темряву космосу, тепер був повністю затягнутий пульсуючою й сяйливою сріблястою павутиною, у центрі якої, застиглою сповитою мухою, висіло «розп’яте» людське тіло.

— Господи Ісусе… — нарешті видихнула Дронова.

— Вітрувіанська людина! — захоплено прошепотів Федя.

— Мамо… — тихо заплакав Антоніу Барош.