35.2 Сан Санич, фізрук (посол Ерина)

Наче у відповідь на ці його думки графітна громада зрушила з місця й плавно поповзла назустріч делегації управління, злегка загрібаючи носом. Посол задоволено хмикнув: хай не найталановитіший, але учень йому дістався кмітливий і впертий. Баланс, щоправда, був їм освоєний далеко не до кінця, але й тут певний прогрес очевидний. Ще пару годин тому, коли Федя діставав із тарілки професора Бароша, виглядало це зовсім інакше! Корабель тоді швиряло майданчиком із боку в бік так, що силовики ховалися за дерева. Перед начальником охорони, якому довелося пірнати в кущі рибкою, Федя вибачався персонально. Як і перед Пал Паличем, якому теж довелося пробігтися. Тож порівняно з тією сесією нинішня — просто майстер‑клас! За Федю можна тільки порадіти.

Достатньо, гальмуємо, входимо…

Сан Санич швидко пролетів повз світлові кільця ліфта, які були для нього абсолютно непотрібні, згадуючи напівзабуте відчуття захоплення й польоту, яке він не відмовився б зараз відчути, але ліфт його не бачив, і привидові довелося задовольнитися спостереженням за захопленням і польотом своїх колег.

Із живих першим «поступив» на борт Барош. За ним — Федір Іванович. Раз — і ось він. Ніяких тобі моторів, тросів, кнопок — найнадійніша технологія. Такий ліфт неможливо перевантажити й неможливо вивести з ладу. У нього можна хіба що не поміститися. А де Лариса Леонідівна, до речі? Невже?.. Промайнула думка, але здалася йому абсурдною. Ширина ліфта розрахована на стандартний стикувальний модуль. Чому ж вона не піднімається? Сан Санич прислухався.

— Лоскотно! Відпустіть! — виразно почув він голос креслярки, яка відмахувалася від уловлювальних кілець, наче від живих.

«Ииииии» — говорили кільця.

— Тільки тут не хапайте! — заперечувала дама, хіхікаючи. — І не тут! Та що ви, справді? Дозвольте вже, я сама!

«Ииииии…»

Жодна біологічна істота, теоретично, не могла б опиратися захопленню. Але біологія носіїв граві‑коридору поки не вивчена. Такі переговори могли й затягнутися. Гаразд, почекаємо. Кільця ще не знали, а от Сан Санич чудово знав, що сперечатися з Дроновою загрожує виключно втратою часу, і тому кільця гуділи все голосніше, ризикуючи перегрівом, а Сан Санич терпляче висів у стикувальному шлюзі, розглядаючи панелі керування.

Там — рубка, там ми вже були. А тут що? Щось технічне: мотор, прискорювачі, компенсатори… от уже в чому Сан Санич нічого не тямив — туди не підемо. А тут? Каюти екіпажу. Це цікавіше! Він запросив кристал, але жодної реакції не послідувало — його не бачив не лише ліфт.

— Федоре Івановичу… Ах, як незручно весь час просити! — Поки Лариса Леонідівна домовляється там унизу, чи не могли б ви активувати консоль правого люка?

І знову «Федоре Івановичу» вирвалося. Треба потренуватися перед дзеркалом, вирішив для себе Сан Санич, і тут же замислився: а він узагалі відбивається в дзеркалі? Що за життя! Навколо суцільні невідомості!

Стулки люка слухняно роз’їхалися в боки, і серце еринця болісно стиснулося. Підсвічені зеленкуватим неоновим світлом гіперболічні арки коридорів, напевно, вели до індивідуальних відсіків підживлення. Точно таких самих, як той, у якому він сам колись почав свій життєвий цикл. Як давно це було, думав еринець, заглиблюючись у розгалужену мережу приміщень і поринаючи у спогади. Спокій. Затишок. От де він із задоволенням залишився б назавжди…