34.3 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Борис кивнув, і Геннадій у відповідь віддав йому цілий церемоніальний уклін: — Неважко уявити, чому союзники забажали ознайомитися з ситуацією особисто — те, що відбувається, завжди легше оцінити, побачивши «власними очима». Вибачте, що дозволив собі втрутитися, але я мав надати їм таку можливість. У вашому банку, в очікуванні підселення, перебували три людські тіла — ними я й скористався, з ненавмисною допомогою Іони Вольфовича. — Тут, озирнувшись на підселених, він якось дивно похитав головою з боку в бік, явно невдоволено, але швидко пояснив причину власною ремаркою: — Одна з ліній, очевидно, все ж вийшла з ладу через мимовільні перемикання.

Борисова усмішка від цього не стала менш променистою: — Я радий можливості відкрито привітати представників коаліції порятунку Ерина на планеті Земля! У нас немає від вас секретів, панове.

Чеширський ти кіт-бегемот!

Лариса Леонідівна озирнулася на збентежених лаборантів, які ще недавно метушилися в натовпі, як усі інші, а тепер здавалися самотніми й нещасними. Вони обережно пересунулися ближче до Геннадія й притислися спинами один до одного. Бідолахи, — подумки поспівчувала їм креслярка. Але чи варто так засмучуватися? Не в них одних сьогодні невдалий день.

— Час не чекає, панове! — згорнув розмову про «диверсантів» Борис. — Геннадію, з вашого дозволу, ми починаємо. Якщо ви або хтось із ваших протеже хоче приєднатися до команди, зараз саме час висунути свою кандидатуру.

Судячи з відсутності відповіді, до такої ініціативи гості готові не були, і Ларисі Леонідівні залишалося поспішити за Федею, який за сигналом Бориса пірнув у коридор. Підходити надто близько вона не наважувалася, бо поруч із Федею дріботіла Алла. Креслярка не підслуховувала, але й так усе було ясно. Алла вимагала, щоб Федя відмовився від ризикованої затії, а Федя сміявся й на ходу обіймав її за талію, коли встигав упіймати. Наприкінці коридору, вже біля виходу на поверхню, він притиснув її міцніше, і Ларисі Леонідівні довелося зупинитися й відвернутися. Бувають такі моменти, знаєте, коли третій — зайвий. Сан Саничу простіше — він давно вже попереду полетів. А от професор Барош чемно, але зовсім нечутливо підганяв Ларису Леонідівну ззаду. Довелося йти. На щастя, голубки швидко звільнили прохід і продовжили свою ненадовго перервану перепалку вже надворі.

Світ вечірнього сонця засліпив креслярку. Треба ж, який контраст із лампами денного світла! Але наступне потрясіння було значно серйознішим. Просто по курсу, на цементному постаменті, чорніла справжнісінька літаюча тарілка, у яку Ларисі Леонідівні належало лізти… бр-р-р… Ба більше — бути очима самого Бориса! Вона спробувала для перевірки подумки намацати його особистий простір і одразу відчула звичну гостинність господаря, відзначивши при цьому особливу теплоту в його погляді. Оп-па! Болісно спіткнувшись, вона вдихнула на повні груди й несподівано для себе самої урочисто промовила на видиху: — No pasarán!

Із яких тільки закутків пам’яті виповз цей девіз її піонерської юності?! А була ж іще пісня… Bandiera rossa! І креслярка наспівала вголос напівзабуту мелодію про червоний прапор. За її спиною, смішно похрюкуючи, залився сміхом професор Барош, і Лариса Леонідівна, як не дивно, одразу повірила, що все в них вийде — просто не може не вийти! Вона трохи пригальмувала й узяла бразильця під руку:

— Avanti o popolo? — запитально проспівала вона, заглядаючи з усмішкою в його сміючіся очі.

— Alla riscossa! — охоче відповів він, що прозвучало як «само собою!»

І вони дружно рушили в ногу, продовжуючи співати хором під оплески оточуючих: «Bandiera rossa, bandiera rossa…»