33.2 Антоніу Барош, професор натуропатії

Вичавлений до межі, професор уже не вслухався в розмови навколо. Він затишно позіхав у кріслі й дожовував смачний пиріг, запропонований йому милою жінкою Лідою, коли до нього підійшла ще одна мила жінка — Лариса.

— Пане Барош? Антоніу, якщо не помиляюся?

— Він самий, синьйора Лариса, він самий, — усміхнувся професор. — Насправді мене назвали Антоніо. Мама завжди наполягала саме на такому вимові, з закінченням «о» — все ж іспанська була її рідною мовою.

— У вас чудова українська, — усміхнулася жінка.

— Дякую! Це тому, що вдома, у побуті, ми говоримо виключно українською.

— Навіть так?

— Так! Уявляєте? Живемо в Бразилії, чистокровні латиноамериканці, а говоримо українською, — засміявся він, уже заговарюючись від утоми. — Ми завжди були кумедною родиною, можна сказати — унікальною. Так, нам із батьком дуже бракує мами, але ми не втрачаємо надії її знайти.

На обличчі милої жінки відбилося співчуття, що було цілком природно. Про Латинську Америку в світі чого тільки не розповідають, і не дивно — викрадення людей у регіоні стабільно мають яскраво виражений характер.

— Ні-ні, не подумайте нічого поганого, з мамою все гаразд, я ж емпат, я відчуваю. Ми скоро зустрінемось!

В очах його співрозмовниці застигло запитання, але професор цього не помітив — його власні очі вже злипалися, і він докладав титанічних зусиль, щоб утримати вислизаючу свідомість у стані бадьорості, щосекунди вибачаючись за непереможну позіхоту.

— Я, власне, хотіла поставити вам лише одне запитання, професоре. Раз ви з Латинської Америки, та ще й такий поліглот! Не підкажете: у жіночому імені Верена Тереза — що є ім’ям, а що прізвищем?

Засинаючий професор мрійливо усміхнувся: — Мама була великою оригіналкою. Вона взяла собі комуністичний псевдонім «товариш Тереза». А звали її Вереною — старовинне ім’я, від латинського verus. Так і вийшло: товариш Верена Тереза. Мої батьки пережили бурхливу комуністичну юність, знаєте, але вони ні про що не шкодували. Мама народилася в Перу, тато — в Бразилії, і якби не освітня ініціатива СРСР, їхні шляхи ніколи б не перетнулися. Я добре пам’ятаю, як часто вони говорили про свій інститут, а ще — про один приморський бульвар і про гігантські сходи. Тато ніс маму на руках аж на самий верх, а там було понад двісті сходинок, так-так, я не жартую! І вона сказала йому «так»…

На останньому слові дихання професора перейшло в тихе посапування, підтверджуючи, що цього разу перед міцними обіймами бога сновидінь він не встояв. А от мила жінка Лариса, навпаки, прийшла в стан, далекий від спокою. Принаймні її округлені очі й трохи відкритий рот свідчили про високу ступінь здивування. Вона спробувала покликати професора й навіть легенько потрясла його за плече, але, переконавшись, що розбудити його непросто, рішуче зашагала геть.