33.1 Антоніу Барош, професор натуропатії

Борис увімкнув «дипломата» й розпочав чемне привітання, від чого професор Барош неймовірно зніяковів і почервонів. Останні двадцять годин його життя були настільки насичені подіями, що він навіть не намагався усвідомити їхню хронологію. В управлінні він працював недавно, але паранормальними явищами цікавився давно та із захопленням. Як професор натуропатії та цілитель у другому поколінні, він із величезною радістю приєднався до однодумців, щойно дізнався про їхнє існування. У курс справ він увійшов швидко й почувався в управлінні, як риба у воді. Колеги теж одразу оцінили його ентузіазм і професіоналізм, усіляко сприяючи його кар’єрному зростанню, зустрівши призначення (на керівника бразильського підрозділу) вигуками «Браво!» і «Качати його!». Ну, і качали, звісно. Бразильці слова дотримуються.

Антоніу Барош жив натуропатією. Ба більше — він визнавав за цією наукою майбутнє всієї земної медицини! Звання професора він отримав уже в тридцять років і відтоді активно шукав способи втілення своїх теорій про збалансовані харчові добавки як альтернативу медикаментозному лікуванню. На його думку, окрім натуропатії, гідним розвитку напрямом було хіба що біоенергетичне цілительство. Тому до медиків‑традиціоналістів він ставився поблажливо й у суперечки не вступав, міркуючи, що вони самі все зрозуміють, коли підростуть. А з рештою науковців і силовиків управління він співіснував мирно й дружно — їхні інтереси не перетиналися.

Коли коридори приміщення філії освітили червоні вогні бойової тривоги, він саме проводив загальну нараду з відпрацювання чіткого взаємодіяння підрозділів. Вояки зустріли тривогу зібрано й з ентузіазмом, а науковці розгубилися й занепали духом. Професору довелося одночасно осаджувати одних і надихати інших, між тим намагаючись зрозуміти, що могло статися і чи не пов’язана ця тривога з аномалією, у напрямку якої вилетіла дослідницька група.

Усе подальше змішалося в голові керівника філії в одне велике безперервне спогадування. Він одразу поступився організаційною ініціативою своєму заступникові й покірно підписував численні накази силовиків. Який сенс сперечатися, якщо не маєш жодного уявлення, як організувати операцію зачистки? А поки вояки займалися своєю справою, він поспіхом вивчав матеріали, що надходили з «передової».

Супутникові фотографії виглядали як рентгенівські знімки й добре передавали структуру підземних печерних утворень із численними лакунами‑комірками та ходами‑коридорами, що їх з’єднували. Судячи з яскравих спалахів у центрі комірок, теплові датчики фіксували наявність активних біоорганізмів.

Перші запити зі супутників управління надійшли безпосередньо до бразильського підрозділу ще вранці, і управління поспішило організувати інспекцію місця виявлення аномалії. А на вечірній нараді (перед тим, як пролунав сигнал тривоги) силовики саме порушували питання про, на їхню думку, неправильне формування складу інспекційної комісії. Річ у тім, що на місце вилетіли вірусологи та інші мікробіологи — для оцінки біологічної загрози. А військові наполягали, що першу перевірку слід проводити не в захисних масках‑протигазах, а в бронежилетах. І вони, як виявилося, мали рацію.

Зв’язок із екіпажем і пасажирами вертольота обірвався раптово й несподівано, а супутники управління підтвердили найстрашніші побоювання професора — експедицію було знищено. Причому знищено практично миттєво й надзвичайно потужною зброєю, невідомою управлінню.

Втім, не такою вже й невідомою, визнавав сам собі професор Барош, дріботячи коридорами в супроводі озброєної охорони й переглядаючи на ходу щойно отримані архівні дані. Явище було не новим, а радше добре забутим старим. Антоніу бачив подібні зображення й раніше. Дивно, що проблема знову дає про себе знати. Він сподівався, що ціна, заплачена за її врегулювання колись, була достатньою…

За одноголосним рішенням ученої ради військові вертольоти й всюдиходи завантажили терміново доопрацьованими посудинами Дьюара на самохідній радіокерованій основі з тепловими датчиками — науковці домовилися залити печери азотом, охолодженим до рідкого стану. Барош особисто завізував довідку. Температура мінус сто дев’яносто п’ять градусів за Цельсієм мала заморозити всі живі організми всередині кам’яних порожнин, не завдаючи шкоди решті флори й фауни регіону — завдяки стерильності та нетоксичності цього газу.

Що ж, операція пройшла, як було задумано, й завершилася успішно — управління не зазнало подальших втрат. Але професор знову й знову перебирав в думках імена колег, з якими йому вже ніколи не доведеться зіткнутися в коридорах філії. Іноді в пам’яті спливали їхні постаті, іноді — обличчя. Усі вони чомусь усміхалися й віталися: «Добрий день, професоре!», «Добрий вечір, професоре!» — і знову «Добрий день…». Коли ж і якою ціною Земля позбудеться цього дамоклового меча? — думав він у перервах між безкінечними нарадами, летючками та іншими організаційними моментами, за якими забувалися голод і втома.

«Закінчу підключення комунікацій тимчасового штабу — тоді й подрімлю», — казав собі Барош, але ні перекусити, ні подрімати йому так і не вдалося. Сам Борис, притча во язицех, засновник і стовп управління, викликав його на зв’язок — який там сон! А потім і зовсім почалася фантастика…