32.3 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Сан Санич, як знав, заходився задоволено щебетати. Головним чином тому, що значки й фігурки на ігрових автоматах, передані тепер крупним планом, вселяли в нього впевненість у успіху. Він зовсім по‑людськи кумедно потирав свої маленькі зелені ручки й уривчасто, по‑спортивному командував:

— Баланс! Рівень! Обережніше, професоре, це складніше за пірамідку. Відрахуйте третю грань від кольорової смуги праворуч і тисніть. Так, тисніть прямо туди, не бійтеся, ми лише будимо навігатор. Не страшно. Ще разок! І гасіть обертання, гасіть. Розумію, незвично…

Професору співпереживали всі, а багато хто й заздрив: ех, якби цей гранований кристал потрапив до рук саме їм! Вони б з першого разу!

Лариса Леонідівна усміхнулася. Вона читала емоції, написані на молодих обличчях, як розкриту книгу. Що не кажи — роки викладання. І її втомлена, заплутана в емоціях свідомість знову покинула управління, вирушаючи в минуле, у спогади про той день, коли вона вперше з’явилася в інституті за тиждень до початку занять, прибувши на свій перший у житті робочий інструктаж.

Стара будівля зустріла її самим розпалом ремонту, запахом фарби й коридорами, заставленими замурзаними драбинами. Двостулкові розпашні вхідні двері відчинилися назустріч дубовому стенду, увінчаному підфарбованою різьбою: молотчастим гербом і червоним прапором. Тоді він здався їй величезним, цей стенд. Нижні його рівні являли собою студентську дошку оголошень, на якій, очевидно, ще з минулого року висіли на канцелярських кнопках припорошені пилом папірці. А от самий верх, напевно, ніхто не тривожив роками. Треба ж, який раритет! Чорно-білі фото «Наших Почесних Студентів» вицвіли й пожовтіли. Одне з них вирізнялося шершавим фотопапером і нестандартним розміром — воно було майже квадратним. З фото на Ларису Леонідівну, очі в очі, дивилася молода коротко стрижена дівчина з ямочками на щоках.

Так ось ти яка, «Товариш Верена Тереза з Перу»! Лариса Леонідівна пам’ятала зараз, здавалося, кожну тріщинку на цьому старому фото, хоча бачила його всього один раз у житті — старий стенд зняли під час того самого ремонту. Гарненька ж ти була, світла дівчинка…

Ларисі Леонідівні стало нестерпно сумно й спекотно. Стоп! Теплові відчуття до спогадів явно не належали, і вона поспіхом переключилася на теперішнє.

Виявилося, що підвішені до стелі над піддоном бегемота обігрівальні лампи розгойдувалися з боку в бік, перенаправляючи свою потужність за межі лохані. Тепер зрозуміло, чому система кондиціонування не справляється в цьому кабінеті зі спекою! Але це усвідомлення здалося креслярці не головним. Відбувалося щось іще, і не тут.

Лаборанти, і раніше рухливі, тепер намагалися залишити круглий кабінет майже наввипередки через усі його численні входи‑виходи, прихоплюючи дорогою зі столів і розсовуючи по кишенях усяку дрібноту. Обличчя в них при цьому були не стурбовані, а надзвичайно задоволені. Підганяючи одне одного, вони обмінювалися короткими репліками й явно боялися кудись запізнитися: «Усі давно вже там!».

Відхід завершився буквально за кілька секунд, і в кабінеті, крім Бориса, Алли та креслярки, не залишилося ні душі. Додивившись пришвидшений фільм до останньої підметки, що майнула в дверному отворі, Лариса Леонідівна обернулася до Деснянської й спробувала сформулювати своє запитання, допомагаючи собі жестикуляцією рук перед грудьми. Вона зовсім не розуміла, куди всі помчали й головне — навіщо.

Алла вказала пальцем угору, а бегемот озвучив її жест словами:

— Цього разу від вас вислизнула вельми крупна дрібничка, Ларисо Леонідівно. Професор Барош доставив літаючу тарілку до зоопарку.

— Як? Коли?

— Ми вважаємо, що він помилково запустив негайне аварійне виконання, щойно натиснув потрібні символи на навігаторі. Повірте, ніхто з нас не очікував, що переміщення корабля з Бразилії займе трохи більше хвилини. — Наступні слова Бориса прозвучали тихо й обережно: — Нам ще належить переконатися у задовільному стані здоров’я професора. Я дуже сподіваюся, що обійдеться без неприємних сюрпризів, адже такого прискорення людський організм витримати не здатен, і якщо компенсатори не спрацювали, то…

— Спрацювали, Борю, спрацювали! — задиханий Немировський ввалився до кабінету, осяюючи бегемота променистою усмішкою. А потім відступив на крок убік і, театрально зігнувшись у поклоні в напрямку входу, зробив запрошувальний жест руками: «Заходьте, гості дорогі!». Після цього у дверях з’явилося збентежене обличчя, знайоме Ларисі Леонідівні з відеоконференції, а потім і решта пухкої низькорослої фігурки бразильського професора кумедно перестрибнула через умовний поріг.