32.2 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Потягнувшись до сумки, вона витягла з бокової кишені мобільний і набрала останній номер. Отримане у відповідь сухе чоловіче «Слухаю» зазвичай означало: «Говори, тільки швидко, я дуже зайнятий».

Риси обличчя Лариси Леонідівни розгладилися, і вона затараторила звичною для чоловіка скоромовкою:

— Петрусь, ти не повіриш, я сьогодні вплуталася в історію. Додому прийду, скоріш за все, пізно. Але ти не хвилюйся, в мене все добре.

— Зрозумів… — проскрипів голос, але, як не дивно, не відключився.

— Ларисо, — він звучав незвично низько, басовито. — Нам потрібно поговорити.

Серце Лариси Леонідівни кольнуло льодом. Було щось у цьому збивчо‑вибачливому, і водночас сухому й офіційному тоні — чоловік ніколи так із нею не размовляв. Їй захотілося, щоб він негайно замовк, але він не зупинився. Навпаки, рішуче видихнувши, упевнено й чітко промовив:

— Можливо, зараз не найкращий час для пояснень, але я й так надто довго відкладав цю розмову, давно потрібно було тобі розповісти.

Відганяючи раптовий тремт, Лариса Леонідівна спробувала намацати свого Петруся — їй терміново потрібно було його відчути! Чогось подібного вона очікувала, від інтуїції не сховаєшся. Приймаючи як належне його увагу й турботу, вона стала вважати їх чимось само собою зрозумілим. За кермом — чоловік. По інстанціях — чоловік. Комуналка — чоловік. Візи — чоловік. Якщо розібратися, толком вона нічого не вміла робити сама. Він її огородив, захистив від усього світу, зовсім як Федя зараз намагається огородити Аллу. Очевидно, вона надто заспокоїлася й розслабилася, і в їхніх стосунках з’явилося щось (або хтось), про що вона не прагнула знати напевно, воліючи лише здогадуватися.

Усі її почуття зараз загострилися й ніби розтягнулися в різні боки. Де він зараз? З ким? Вона закидала свої «сіті» в пошуках Петруся все далі й далі, але зона її чутливості вперто стягувалася назад, повертаючись у географічні межі зоопарку. Глушники в них тут розставлені, чи що?! Тобто до вищих — будь ласка, у Бразилію — скільки завгодно, а чоловіка знайти — обмежуйтесь управлінням! Безлад!

— Колего, вам не потрібно так напружуватися, — порожнечу режиму пошуку прорізав голос Сан Санича.

Що? Як він дізнався? Вона струснула головою й озирнулася. Ах ось воно що! Ейинець просто інструктував бразильського професора, і заспокійливі нотки в його голосі призначалися зовсім не їй.

— Принаймні не на цьому етапі, — продовжував Сан Санич, і вона машинально повторила за ним останні слова.

— Розслабтеся й обирайте термінал.

Термінал? Лариса Леонідівна втупилася в погаслий екран телефона. Хто натиснув відбій? Він чи вона?

— Só um segundo… — пробубонів десь удалині бразилець і тут же вибухнув якимось неможливо захопленим вигуком: «Я готовий, сеньйор посол!»

При цьому професор нахилився разом із камерою до автоматів, і Лариса Леонідівна, чіпляючись думкою за будь‑що, аби лише зменшити цілком фізичний біль у власних грудях, механічно відзначила, що середній зріст ейинців, очевидно, співвідносний із середнім зростом земних дошкільнят.

У цю мить екран її телефона засвітився словами: «не дури королева ти все не так поняла целую люблю». Королевою він називав її з їхньої першої зустрічі. І досі ставився до текстових повідомлень як до телеграфу, ігноруючи розділові знаки.

Екрани моніторів застрибали. Чи то тому, що там, на Амазонці, бразильцю довелося сісти на підлогу, чи то тому, що очі Лариси Леонідівни наповнилися слізьми (а може, й те, й інше), тільки тепер їй більше не було боляче. Їй було спокійно. Попереду, звісно, невідомість — і на планетарному рівні, і, чого гріха таїти, на сімейному. Але до наступної розмови в них із чоловіком знову все добре, і вона впевнено натиснула на телефоні смайлик.