32.1 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

З цими постійними сюрпризами Лариса Леонідівна весь час губила смислову нитку того, що відбувалося. Що там знову? Ну гаразд, із фільтрами Борис виявився правий, і хоч би як Іона підскакував чи фиркав, глядачі тепер чітко розрізняли на екранах моніторів кожну деталь внутрішнього приміщення еринського космічного корабля. Тут усе зрозуміло.

Незрозуміло лише, чому Сан Санич зволікає. Саме час переходити до прямого інструктажу.

Наче підбадьорившись від її подумки висловленого нагадування, привид метнувся разок‑другий для остраху кабінетом між Федором та бегемотом і активно включився в роботу:

— Професоре Барош, на зв’язку посол Ерина, — долинуло з колонки. — Я допоможу вам з інтерактивними екранами. Нам із вами потрібно потрапити до пульта керування кораблем. Поверніться, будь ласка, до люка, розташованого ліворуч від вас, — комп’ютерний голос Сан Санича звучав із кожним словом дедалі впевненіше. — Бачите трикутник? Потягніться до нього рукою, долонею догори, і зачекайте.

Коли над долонею бразильського професора утворилася й закрутилася віртуальна пірамідка, пихкаючий і посвистуючий від захвату молодіжний колектив управління прилип очима до екранів. Вони похрюкували, брикалися й безцеремонно насідали один на одного… «Діти! — похитала головою Лариса Леонідівна. — Хлопчиська за комп’ютерною грою».

— Притормозіть обертання, колего, — Сан Санич був зібраний і терплячий. — Це робиться легкими нахилами долоні з боку в бік до повної зупинки. Ось так, а тепер пальцем іншої руки торкніться найближчої до вас грані.

На мить екран перекрив непропорційно великий палець, і праворуч від бразильця беззвучно роз’їхалася в сторони стіна. На моніторах тепер добре проглядався короткий коридор‑тупик.

— Нам туди. Руку не опускайте. Якщо консоль почне обертатися, заспокойте її похитуваннями долоні й рухайтеся до наступного люка.

Що за консоль? І де він бачить люки? Ларисі Леонідівні розступаючіся білі стіни зовсім не нагадували згадані конструкції з рам і кришок. Можливо, через надлишок світла верхні й нижні межі екрана розсіювали картинку, і розверзлі стіни здавалися безкінечними. Ну що там далі? Ооооо… Та це ж рубка! Чи правильно казати «місток»? Хто їх розбере…

Насправді кругле приміщення більше скидалося на ігровий майданчик, заставлений дитячими ігровими автоматами (не надто яскравими, але досить кумедними). Колонка Сан Санича видала задоволений видих:

— Пощастило, спрощені модулі. Чудово, обирайте будь‑який і приймайте керування.

— А з цим що робити? — заметушився бразилець, граючись пірамідкою.

Нервовий їм дістався матеріал, — подумала креслярка й відволіклася на те, що відбувалося навколо. А там, окрім літаючих тарілок, було чимало цікавого. Спершу її погляд ковзнув по зосередженому личку Алли, яка терпляче диктувала в телефонну трубку різні альфи, брави й сієри. З наземними диспетчерами домовляється, здогадалася Лариса Леонідівна, і переключилася на Федю. Це було нескладно — він стояв поруч з Аллою, і не просто стояв: він огороджував, охороняв і захищав свою пигалицю, чудово транслюючи свої наміри однією лише позою, що одразу нагадало креслярці про власну другу половину.