28.2 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

— Рівень радіації нормальний, гравітаційних пасток я не відчув. Олександре Олександровичу, нам знадобиться ваша допомога! — Борис знову був тут і світився ентузіазмом.

У джунглях він провів усього кілька хвилин і повернувся так само раптово, як і зник. Дехто навіть не помітив його відсутності. Звикли. Зате при згадці про привида усі до одного лаборанти з готовністю нап’яли на носи пластикові оправи окулярів і втупилися в дрейфуючого над динаміком еринського посла. Той одразу витягнувся по стійці «струнко» і згідливо закивав, виражаючи повну готовність допомогти.

— Скажіть, дорогий мій друже, — запитав його Борис, — яка ймовірність пілотування еринського літального апарата людьми?

— Можу припустити, що таке можливе, — відповів Сан Санич. На думку Лариси Леонідівни, не надто впевнено. — Корабель має бути повністю адаптований до характеристик навколишнього середовища. Випадки переміщення людей у наших літальних апаратах у минулому, як ви пам’ятаєте, були не поодинокі, — за цим пролунало зім’яте вибачення, і Борису довелося підбадьорити співрозмовника:

— Ах, Олександре Олександровичу, та киньте! Усі проколи минулих років ви сповна спокутували своїм самопожертвуванням. Подумайте краще, як організувати експрес-курс підготовки для земних пілотів. — Борис являв собою взірець рішучої чемності.

Але динамік був непохитний:

— Боюся, у наших із вами часових рамках це неможливо, Борисе. Навіть якщо я поясню пілотам призначення кожного знака на пульті управління, після активації пульт перейде в інтерактивну фазу, і йому знадобиться постійне спілкування з пілотом. Якби я міг бути в безпосередній близькості, я би підказував потрібні дії, але без Федора Івановича, — він озирнувся на своє земне «я», — мені далеко не піти.

— Злітаємо разом, — миттєво відповів той і глянув на Бориса в пошуках підтримки.

Жодних емоцій в аурі бегемота, як завжди, не проявилося. На морді теж поки нічого. Лариса Леонідівна ще не до кінця розібралася в його міміці, але очі в нього не спалахнули, голос не задзвенів, і вуха він теж не розгорнув.

— Швидкості, доступні земним засобам пересування, — видихнув він, — у нашій ситуації недопустимі. Поки ти прибудеш на місце, Феденько, Ерин втратить ще, щонайменше, дві луни.

А й справді!

— Скажіть, а ваша техніка має режим автопілота? — Оп-па. Цього разу вуха бегемота здійснили якийсь незрозумілий фінт і завмерли, втупившись у різні боки. Це могло означати що завгодно.

— Помилуйте… Автопілот… — голос Сан Санича прозвучав майже налякано. — За такої складної задачі, як пошук і знищення…

— Ні! — хитро хмикнув Борис, і цього разу Лариса Леонідівна могла б посперечатися, що бегемота відвідала чергова муза. — Чи зможете ви, за допомогою персоналу управління, задати літальному апарату вектор одноразового стрибка?

— Теоретично це можливо, — зам’явся привид, — але ми ж досі не впевнені в одному з символів координат…

— Ну, складні маневри ми розрахуємо, коли доставимо на борт вас! — тепер бегемот усміхався вже від вуха до вуха. — А для цього я пропоную перемістити корабель у зоопарк.

— Оооо… — прокотилося кабінетом хвилею.

— Мій наземний басейн пустує. За попередніми оцінками апарата, така площадка цілком підійде йому для посадки.

Кабінет загув уже інакше, на манер англійського парламенту, тягучим схвальним «Й-е-е-е».

Ну от, подумала Лариса Леонідівна, усе геніальне просто. Тут, в управлінні, навігаційні прилади Ерина перед людьми не встоять! І настрій у неї помітно покращився.