28.1 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Лариса Леонідівна спостерігала за розвитком подій із наростаючим інтересом. Нарада була недовгою, і після її завершення на екрани робочих станцій подали картинку з виділеного управлінням супутника. Видно було чудово. За бажання, невеличку, майже звільнену від рослинності ділянку тропічного лісу, частково затягнуту камуфляжним тентом, можна було роздивитися в найдрібніших подробицях. Зелень величезних папоротей і тонких, оплетених ліанами деревних стовбурів виглядала до нереальності яскравою на тлі теракоти втоптаної землі.

Паралельно по селектору підключили до кабінету Бориса захований під навісом тимчасовий штаб, і тамтешні співробітники викликалися пояснити супутниковим спостерігачам, де тут що. На екранах з’явився малесенький чоловічок, який, вискочивши з-під тента на відкритий майданчик, активно замахав руками праворуч і ліворуч. Це був той самий сеньйор Барош, який виявився ні багато ні мало професором медичних наук.

Поки він, жваво жестикулюючи, з ентузіазмом перераховував якісь номери й найменування, Лариса Леонідівна прислухалася до фонових звуків, які рівномірно заповнювали ефір. Єдиним знайомим виявився шум води.

Що ж. Цілком достатньо.

Пірнувши під слизький камінь, вона вискочила на поверхню мілкого потоку бульбашкою повітря й ахнула. Сонце просвічувало крізь джунглі, мов сито, розфарбовуючи зелень у золоту смужку. Краса! Тропічний курорт! Уява чертежниці розчистила зарості кущів, що нависали над дзюркотливою водою, і домалювала до пейзажу затишний пляжик на двох із парою шезлонгів під бамбуковим навісом. Десь неподалік, певно, ховається в листі стилізований бар, де молодий бармен із хитрим поглядом зустрічає відпочивальників широкою усмішкою та запотілими келихами мохіто. Або не зустрічає, а навпаки — вибовтує собі чайові, нескінченно довго протираючи кожен келих перед тим, як затулити в нього м’яту…

Що за музика? Реггі? Ага… Підсвідомість прозоро натякає їй на втому й необхідність відпочинку, час якого ще не настав. Затримавшись навпроти нахабного бармена зовсім трішки, Лариса Леонідівна нирнула назад у кабінет директора — туди, де все було навпаки: де сонце замінювали лампи денного світла, де зелень була представлена пластиковими аналогами вазонів, і де відбувалося все найцікавіше.

На момент її повернення балаканина професора транслювалася кількома робочими станціями одночасно і, на думку Лариси Леонідівни, була дуже милою. Однак, судячи зі скучаючих облич інших слухачів, інформативності доповіді, швидше за все, бракувало.

Викручуватися з утвореної скрути довелося, як завжди, керівництву: максимально маскуючи накази реверансами й найнижчими вибаченнями, як умів тільки він один, Борис попросив сеньйора професора заткнутися й звільнити в безпосередній близькості від об’єкта невеличкий посадковий майданчик, метрів так чотири на чотири. Малюк згідливо закивав усім тілом і знову пірнув під тент, запевняючи при цьому, що майданчик, який звільнився після його відходу, якраз має підійти.

Лариса Леонідівна замислилася — їхній винахідливий директор затіяв щось дивне — і спробувала уявити собі малогабаритний вертоліт, здатний утиснутися в чотири квадратні метри. Не змогла й закрутила головою навсібіч. Ах, ну звісно! Їй зовсім не обов’язково було уявляти літальний апарат! Спорожніла лоханка виразно свідчила про те, що інколи посадкові майданчики потрібні літальним бегемотам.