27.1 Пал Палич, воєнрук

«Навіть поїсти спокійно не дадуть у цьому цирку шапіто», думав Войнов, проковтуючи черговий кулінарний шедевр божественного смаку. Золоті руки кухарки цього разу були оцінені полковником по заслузі, а відсутність її звичної нав’язливості дозволила йому трохи розпалити апетит і загострити задоволення від уживання їжі, точніше — від зловживання нею. Як не крути, остання здобна одиниця була зайвою.

Тепер, коли голод не заважав мисленнєвому процесу, полковник напружено міркував, чому, власне, доблесні збройні сили рідної планети не можуть допомогти видатним ученим? Від природничих наук він був далекий, але на геніїв управління звик покладатися стовідсотково. Зазвичай для них не існувало слова «ні». Невже він вірив у них більше, ніж вони самі вірили в себе? Сидять, он, обчислюють студентів за коефіцієнтом дивакуватості поведінки.

Про цей коефіцієнт полковник чув уперше. У логіці такому підходу не відмовиш, і всіх дивних студентів вони за цією формулою знайдуть, сперечатися нема про що, але часу угроблять…

Чи не швидше буде спробувати зрозуміти ці таємничі координати? Якщо їх передає Ерин, то, значить, у теорії Ерин може пояснити їх Землі. Чому не звернулися за роз’ясненнями до еринського посла? І полковник, будучи людиною дії, вирушив на пошуки останнього сам.

Попиваючи дорогою чай і прокладаючи собі шлях ліктями, Войнов вивернув до скромно притихлої колонки, що ще недавно транслювала голос привида. Самого посла він не бачив, тому, не маючи візуального контакту, вирішив звернутися до репродуктора голосу.

— Олександре Олекса-а-андровичу! — покликав він у чорну воронку динаміка, примостивши чашку просто на співрозмовника.

Відповіді не надійшло. Полковник озирнувся. Таку кількість народу мав би вміщати стадіон, а не кабінет директора! Де шукати допомоги? — міркував він. Рештки еринця видні небагатьом. Бориса відволікати — не за рангом, Алли полковник боявся як вогню, баби-Ліди — трохи менше, але все ж… отже, залишалися Дронова і ще Федя. Креслярка загубилася в натовпі, а от Федя був на самому виду, в епіцентрі, так би мовити. І Федю Войнов любив.

— Федоре! — бадьорим голосом покликав він, наближаючись до групи молоді, що обступила начальника експериментального відділу. — Не заважаю?

— Підходьте, Пал Палич… Пропустіть полковника! — з молодими сьогодні Федя був особливо суворий.

— Мені б з Олександром Олександровичем поговорити.

— Немає нічого простішого, — фізик обернувся й гучно гаркнув: «Іоно!», а лаборанти поспішили роз’яснити здивованому полковнику, що Іона якраз тільки-но придумав, як пристосувати виявлені непотрібними Феді сенсорні окуляри до сприйняття частотних відхилень. Військовий, якщо чесно, трохи заплутався в їхніх поясненнях, але загалом виходило, що обертальна структура подвійного енергетичного поля привидів має наслідком (чи причиною) частотні вібрації, аналогічні тим, що використовуються при керованій акустичній левітації.

А про таку левітацію полковник якраз чув. Ще у своїй «буддистській» юності. Як відомо, тибетські монахи в минулому нерідко зводили свої храми на високих, малодоступних скелях. Ці храми завжди викликали у мирян чимало запитань, особливо до тих пір, поки одну з таких споруд не описав у своїх щоденниках у тридцятих роках минулого століття один очевидць, шведський авіаінженер.

Він спостерігав, як гужові яки дотягували півтораметрові камені до скель, де починалися справжні дива. Монахи скидали камені по одному в заздалегідь підготовлене заглиблення, довкола якого в певних точках розташовувалися музиканти. Причому швед указував усі відстані, і кути, і пропорції. Їх Войнов, само собою, не пам’ятав; пам’ятав тільки, що за спеціальною командою весь цей оркестр починав голосно співати й грати, і коли звук входив у певний резонанс, валун сам собою розгойдувався в ямі, підіймався й летів по параболі просто на вершину скелі.