25.5 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Треба визнати, аудиторія вміла слухати. Шум миттєво стих, і всі погляди звернулися до неї.

— Вони не можуть завдати нам шкоди, у них зв’язок із кожною дією, яку вони здійснюють. Не стану пояснювати — не зможу. Але джерелом загрози є не-во-ни, — відчеканила вона.

Борис перепитав: — Вони самі вам про це сказали?

— І сказали, і показали. Вони не можуть, Борисе.

— Вірю. А допомогти вони нам можуть?

— Судячи з усього, лише порадою, — Лариса Леонідівна відвернулася від лохані й пошукала очима Федю. Його новий зелений друг тепер висів у повітрі просто над Фединим плечем, тремтів і насторожено озирался. Пом’яли вони його, чи що, не розгледівши? — Сан Саничу! — покликала вона.

— Так-так, — озвався гучномовець.

— Вищі радять шукати загрозу серед нас. Скажіть, яка цивілізація потенційно здатна створити подібну зброю?

— Важко відповісти на ваше запитання, Ларисо Леонідівно. Ще вчора я стверджував би з повною відповідальністю, що тільки вища. Але за сьогодні нам стало відомо стільки нового й неймовірного, включно з моїм власним існуванням… Тобто… зі своєї теперішньої позиції я бачу світ інакше, відчуваю водночас і свою єдність із вами, і несумісність. Та ви й самі бачили, чим закінчився наш маленький експеримент…

Експеримент Лариса Леонідівна якраз проґавила. Уважно стежачи за розмовою, Борис зрозумів це з її здивованого погляду й розвіяв її замішання коротким екскурсом у минуле — приблизно на чверть години назад.

Виявилося, що в спробі навчити лабораторні прилади фіксувати нову субстанцію фізики спровокували Сан Санича на альтернативну взаємодію з довкіллям. А оскільки еринець і сам був допитливий, він розділив азарт співробітників управління й охоче проділував для них різні штуки зі своїм енергетичним полем. Ділився, розшаровувався, розчинявся, доки вони не придумали закрутити обидві половинки в один бік. До цього він якраз розповідав молодим ентузіастам, що відчуває себе складеним із двох полів, які обертаються у протилежні боки одне відносно одного. Принцип цей був йому знайомий — так працювала вся транспортна техніка його планети. Він також знав із підручників, що давні земляни могли переміщатися у просторі, активуючи таке поле в стані трансу. Проте на собі, до переходу в примарний стан, нічого подібного Сан Санич, звісно, не відчував і, звичайно, йому було цікаво. А Борис його попереджав! Не варто було гратися в ігри розуму й тривожити колективну космічну свідомість, здатну взаємодіяти з матеріальним світом. Просто диво, що всі лишилися живі. Борис, звісно, стежив за експериментом пильно, і якби помітив справжню розбалансованість енергетичного поля, то припинив би все негайно. А так — пустощі були дрібними й обійшлися учасникам лише неприємним сірчано-газовим вихлопом і втратою рівноваги деякими співробітниками.

Лариса Леонідівна розсіяно кивала й усміхалася — ентузіазм молоді це прекрасно. Чому тільки в голову лізуть думки, не пов’язані з цим? Нав’язливо так лізуть.

— Скажіть, Борисе, а ця дівчина з Перу, яка зникла багато років тому… Де вона могла отримати знання, достатні для пілотування апарата давніх? Індивідуальний духовний розвиток? Що нам про неї відомо?

— Гарне запитання. Наскільки я розумію, небагато. Алло! — покликав Борис асистентку. — Ти не могла б підняти дані по тій перуанці?

Алла кивнула й уже за кілька секунд відповіла: — Тут зовсім небагато: фото немає, є ім’я, прізвище, вік на момент зникнення, сімейний стан, освіта…

— Дівчинко моя, чому ти замовкла?

Алла змахнула віями й прочитала з екрана: — Брала участь у міжнародній програмі освітнього співробітництва з СРСР, у рамках якої в сімдесяті роки двадцятого століття навчалася у вищому технічному…

— Все ясно, — кивнула Лариса Леонідівна приголомшеній Аллі. — Що скажете, Борисе?

— Скажу, що джерело отримання знань встановлено, — усміхнувся він.

— А це саме те, про що попереджав мене мій новий вищий друг. І далеко ходити не треба. Загроза людству криється в нас самих, точніше — у тих людях, які отримали вищі знання, але виявилися до них неготовими. Що ж робити, Борисе? Ви собі не уявляєте, скільки з того часу в нашому інституті відучилося студентів! І будь-хто з них міг мати доступ до коридору, отримати знання й запустити з іншого виміру Землі ще одну, а може, й ту саму тарілку давніх…

— Чому ж не уявляю? Це доволі проста арифметична формула, — спокійна впевненість бегемота лишалася незмінною. — Знайдемо й перевіримо всіх. Якщо ваше припущення вірне, то в нас щойно з’явилася надія. Не будемо гаяти часу!

Останні слова Бориса спрацювали як спусковий гачок. Кабінет забурлив. А Лариса Леонідівна, знесилено опустившись у найближче крісло, крутанула сидіння навколо своєї осі й уперлася поглядом в офісні дрібнички на безхазяйному робочому столі. Вона втомилася дивуватися. Межі її маленького земного світу розсунулися за сьогодні до неймовірних масштабів. Що казати, якщо вона пересувала предмети силою думки й відчувала себе дощем! Ще вчора при таких симптомах вона сама побігла б перевірятися в психіатричну лікарню. Її уява залюбки намалювала їй кумедну картинку, як вона доводить лікарю, що вона — дощ. Ха-ха. Треба відволіктися! І не завадило б перекусити.

Поставка їжі в кабінет директора відбувалася досить регулярно за допомогою милої простакуватої жінки в фартуху, яку Ізя величає Баб-Лідою. Вона якраз підкотила й розставляла на одному з офісних столів чергову порцію бутербродів і теплих коржів, і Лариса Леонідівна захоплено рушила на запах.