25.4 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

— Репліка Землі? — запитала Лариса Леонідівна у Бориса, не помічаючи, що при цьому без дозволу влізла в його особистий простір.

— Не схоже, — відповів той, не надто дивуючись — було не до того. — Найімовірніше, одне з вимірів цього часу.

— Ви зможете туди переміститися?

Борис сумно всміхнувся: — А якби й зміг? Я — біологічний організм, — тихо сказав він. — Як ви думаєте, ворог злякається живого бегемота на околопланетній орбіті?

Лариса Леонідівна зім’ято вибачилася. І куди вона лізе? Чому все відбувається само собою? Контролюй вона свої дії — вистачило б такту не образити Бориса. Вивалившись із його простору, вона замислилася. Так… Задачка зі всіма невідомими. І винні в усьому ці кляті вищі. І навіщо тільки вони затягли її у свій дурнуватий коридор?

— Якщо це сталося, значить, це комусь потрібно, — відповіли на її запитання.

Коса, дивна поза, туман… Жодних змін. Лариса Леонідівна озирнулася довкола: — Знову без мене мене й оженили!

— Ми не нав’язуємося, ми пропонуємо. Наш принцип співіснування покликаний сприяти логічному розвитку подій.

Поза співрозмовника «перетекла» в іншу, коса була відкинута за спину, золотаві долоні склалися човником, а над ними закружляла вже знайома Дроновій тривимірна проєкція Землі.

Зберігаючи незмінно дружнє вираження очей, еол повільно перевів погляд із проєкції на гостю й промовив: «Ви даремно нас боїтеся».

Лариса Леонідівна пирхнула: — Та вже ж… А що нам лишається? — її голос у цьому мареві звучав дивно: далеко й глухо. — В принципі все зрозуміло: ви розумні й сильні, ми для вас примітивні, і вам із нами нецікаво. Влаштовуєте собі розвагу? Зіштовхуєте нижні рівні лобами?

— Ви зробили хибні висновки, — його усмішка стала сумною, — але це не дивно. У земній еволюції ще не відбувся перелом. Ви поки що тільки виробляєте й ускладнюєте стримувальні механізми — «моральні та етичні норми», але все ще продовжуєте завдавати одне одному шкоди. На певному етапі кожному з вас доведеться пропустити через себе біль усіх живих істот свого світу. Тільки тоді ви зможете нас зрозуміти.

— Завдяки вашій зброї в нас не лишиться для цього часу.

— Ви помиляєтеся. Землянам це властиво. З одного боку, ви нас обожнюєте. З іншого — демонізуєте. Так було завжди. Ви так любите вчитися і так любите спотворювати знання. Навіть найкращі з вас надають перевагу гордому падінню перед смиренним вознесінням.

— Ну, знаєте… Щоб навчитися верховій їзді, інколи доводиться й падати з коня, якщо ви це маєте на увазі.

— Падіння заради набуття досвіду? Похвально, якщо вам вдасться розплатитися тільки власним болем. А якщо, скажімо, ви впадете на мурашник? Скільки смертей вам доведеться пережити? Такого болю ви не боїтеся?

— Мураху можна розчавити й просто йдучи! — відмахнулася Лариса Леонідівна.

— Не можу не погодитися. Кожен рух має бути осмисленим, — і співрозмовник плавно змінив позу, спрямувавши погляд униз, звідки крізь білу імлу проступили блакить і зелень. Лариса Леонідівна раптом зрозуміла, що вони пливуть у хмарі над первісно зеленим світом. Хмара рідшала, і вона майже фізично відчувала вологу, що виходила з неї. За якусь секунду вона багаторазово шльопнулася кожною краплею об різнорідну поверхню, гостро відчувши вдячність трави. Потім вона проникла в земну твердь і побачила підземне джерело, куди з радістю влилася і з потоком якого за кілька миттєвостей летіла вниз крізь тріщину в скелі до підніжжя водоспаду. Голова її паморочилася, не вміщаючи цього усвідомлення: — Зупиніться! Навіщо ви хочете нас знищити? Вам же буде дуже боляче!

— Я радий, що ви це зрозуміли, — і він знову поглянув на проєкцію у своїх долонях. — Вам лишилося повірити в те, що ми не можемо бажати вашого знищення. Шукайте. Судячи з того, що ви вже знайшли, — при цих словах він крутанув проєкцію земної кулі пальцем, і та закрутилася дзиґою, — причинно-наслідковий зв’язок виведе вас на тих, хто вже володіє вищими знаннями, але ще не відмовився від звички завдавати шкоди життю.

Бам! Порівняно з тишею білого спокою, кабінет Бориса зараз нагадував навчальний полігон у режимі випробувань. Що вони тут підірвали? І запах… Протиснувшись крізь натовп жваво галасливих «халатів», мружачись і обмахуючись долонею, Лариса Леонідівна голосно й урочисто проголосила, дивлячись на Бориса крізь дим: — Вищі ні до чого!