25.2 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Синтетичний голос був приємним, низьким і зовсім трішечки металевим. Кабінет загув у радісному хоровому вітанні, а серце Дронової стиснулося.

«Я розчулений такою увагою до моєї скромної персони, — їй здалося, чи штучний голос тремтів? — Як бачите, мої зусилля щодо врегулювання конфлікту не увінчалися успіхом. Тим глибша моя вдячність вам за вашу доброту і турботу…»

На останніх словах голос остаточно збився, і йому поспішив на допомогу Борис:

— Олександре Олександровичу! — а бегемот зовсім не був безчуттєвим. Просто він транслював емоції виключно за адресою. — Дорогий наш! Та ви ж розумієте, що пожертвували життям, аби врятувати нашу планету?! Ми у вас у боргу. І, повірте, не все ще втрачено. За залишками вашого каналу ми отримуємо закодовані повідомлення. От побачите, ми ще викрутимося з цієї ситуації! Освоюйтесь, звикайте, а ми поки проведемо перевірку наших сприйнять. Іона, що у нас із каналом?

— Є!

— О боже… Я питаю, чи отримуєш ти сигнал із Фединих сенсорних окулярів?

— Еееее…

— Зрозуміло, відповідь негативна. Федю, знімай окуляри! Олександре Олександровичу, по вашому каналу надходить простий сигнал, чи не могли б ви ретранслювати його на декодер? Іона зараз покаже, куди саме. Ну от і чудово. Ізю, глянь швидко, новини є?

Новин не було, повідомлення залишалося тим самим — «складні» координати, до яких у вчених ніяк не доходили руки. Комп’ютери гальмували й вимагали програмних змін, до роботи треба було підключити «саранчу», а поки вони не налетіли, Борис затіяв опитування присутніх на тему: «чи всі можуть бачити нашого еринського посла в його теперішній формі».

Лариса Леонідівна не надто вірила в Бога, але на життя після смерті певною мірою розраховувала, тож усе, пов’язане з привидом Сан Санича, акуратно мотала на вус. Окрім присутніх дам, ствердно кивнув тільки Федір, отже, разом із бегемотом призрака бачили четверо. Цікаво…

Алла вперто розповідала лаборантам, як треба налаштувати очі, але справа йшла погано, і Дронова воліла відволіктися на те, як Борис «розпікає» Немировського — на таке завжди приємно подивитися.

— Ех ти!.. — говорив бегемот підкреслено ображено, копіюючи інтонації Іони. — У тебе такі антени! Ти його й із заплющеними очима бачити повинен. Не лінуйся. Налаштуйся!

Принишклий Іона проникся, слухняно витягнувся й прищурився в напрямку колонки. Якби не жовна, що грали на його скулах, не зріст і не статура, він цілком міг би зійти за нашкодившого першокласника.

— Не туди дивишся! — додав жару Борис. — Розвертайся й шукай ознаки ущільнення повітря над Фединим лівим плечем. Шукай!

Добре, що Федя був зайнятий зняттям показників із моніторів і на Іону, слава Богу, не дивився. Якби хтось корчив такі гримаси в бік Лариси Леонідівни, вона б працювати точно не змогла. Добре хоч тривало це недовго. Досить швидко він розпрямився й завмер:

— Сан Саничу, це ви? У формі натурального середовища існування!

— Вітаю, Геннадію! Обставини, знаєте…

Іона-Геннадій обернувся в бік колонки, звідки отримав відповідь, і розуміюче кивнув:

— Тепер ясно. Остання доповідь з Ерина містила повідомлення про прикрий інцидент, який випадково майже позбавив вашу планету зв’язку із Землею.

— Панове, дозвольте втрутитися, — мило прошелестів Борис, і Лариса Леонідівна вкотре похвалила про себе його недюжий талант перевтілення, себто дипломатичні здібності. Цікаво, це справа виховання? — замислилася вона, але відволікатися не хотілося. Потім.

— Геннадію Олексійовичу, — співав бегемот солов’єм, — прошу вас просвітити нас щодо ситуації. Напевно, вас привели до нас важливі новини.

Геннадій навіть знітився: — Та ні, мене Іона Вольфович покликав, від нього прийшов дуже сильний пошуковий сигнал.

— Ах, он воно як…

Здогадатися, що бегемот почувався незручно, було неважко, читати емоції для цього не треба. Он як притиснув вуха. Що ж! Сам просив Іону зосередитися — от той і зосередився. Трохи не на тому, але в цьому весь Іона.