25.1 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Невелика група співробітників умчала до кабінету Немировського розшукувати ретранслятор, що працює на базовому гравітаційному полі — їх про це попросив Борис. Іона підтакнув: «Гарна ідея!» й повернувся до своєї тумби, а Лариса Леонідівна зосередилася на новоприбулому.

Яке тонке випромінювання! Чи можливий контакт? Порожні очиська втупилися в викладачку, і вона одразу зрозуміла, що контакт не просто можливий — він бажаний. Усі її сумніви розвіялися й поступилися відчуттю комфорту, як при вигляді давнього друга, якого хочеться швидше привітати. Проте це було непросто — примара була відгороджена від людей своєрідною «мильною» бульбашкою. Спершу Лариса Леонідівна спробувала це диво «на дотик», але прозора, легко гнучка стінка виявилася дуже міцною. Тоді вона спробувала її проколоти. І в неї вийшло!

Вона зосередилася й потихеньку полізла всередину. Дірочка, щоправда, вийшла крихітною, тож перетекти крізь мембрану повністю вона не встигла, до того ж її притримав суворий оклик Бориса: «Ларисо Леонідівно, зупиніться! Ви ще не вмієте цим керувати!»

Довелося лізти назад.

Погляди оточуючих змусили її глянути на те, що відбувається, збоку — а саме: поспостерігати за ущільненням власного напівпрозорого силуету. М-да. Схоже, щоб перейти «туди», треба цілковито зникнути «тут». Чи не той це вид розсіювання, про який розповідав Борис? Хм, нічого подібного вона справді не вміла, могла й не повернутися. Ця думка її налякала, і вона вдячно кивнула бегемоту.

У ту ж мить у бокові двері з переможним вигуком «Знайшов!» протиснувся Ізя, трясучи допотопною акустичною колонкою, увінчаною рогами антен, і увага Бориса передбачувано переметнулася. «Підключай!» — скомандував він і обернувся до привида еринця:

— Олександре Олександровичу, з перевірених джерел нам відомо, що ваш теперішній стан допускає вузьконаправлений телепатичний контакт. Двоє з присутніх, Федір та Алла, добре знайомі з процедурою. Чи не могли б ви підібрати частоту передачі? Спробуйте на Аллі, вона природна контактерка.

Ай да Борис, можна сказати, «у своєму репертуарі» — звик брати напором, он, навіть Алла зашарілася: «Зараз, зараз…».

Паралельно клацав тумблерами невгамовний Іона, відволікаючи на себе увагу, а Деснянська зосередилася й видала: «Я готова». Причому одразу після цього риси її обличчя розгладилися. Треба ж! Готовність навпаки. Тут відбувалося щось абсолютно Ларисі Леонідівні незрозуміле, і все, що вона могла зараз зробити, — це спостерігати й запам’ятовувати в надії зробити висновки пізніше.

За розслабленою Аллою «не заржавіло» — вона якось одразу кивнула й підтвердила, що контакт встановлено. Лаборанти запросили у посла довжину частоти й покірно записали акуратно промовлену Деснянською довгу низку цифр. Щось у цих цифрах було не те, бо Іона завів своє коронне: «Цього не може бути». Лариса Леонідівна, само собою, не претендувала на роль апелянтки, але поведінка Немировського починала дратувати й її.

Терпіння Бориса теж виявилося не безмежним: — Зараз Ізю попрошу, якщо ти сам не налаштуєш! — буркнув він, і Дронова всміхнулася. От як, виявляється, закликають до порядку в управлінні. Лякають. І не чимось абияким, а найстрашнішим: недопуском до першовідкриття. Цікавий педагогічний хід. Якщо врахувати, що будь-якій людині притаманна сила змагального духу, а вже божевільним ученим — тим паче.

Ізю, до слова, просити не довелося — він підвівся сам, і не він один: до колонки рушив також Федя. Тут уже все було зрозуміло наперед. Іона зблід, проковтнув підготовлене, але ще не вимовлене слово й побіг навздогін, точніше — навперегони: «Стій!»

Які ж усе-таки чоловіки — діти! Ларисі Леонідівні залишалося тільки посміятися — тепер уже точно зроблять.

Саме дійство залишалося їй незрозумілим, куди вже їй; ясно було одне: приймач упирався. І друге: Федя з Іоною виявилися командою «співаною». Механізм був подоланий досить швидко, і потрібна частота врешті була в нього завантажена, як належить. Ба більше, поки вони вовтузилися з приймачем, їхні лаборанти відірвали від незадіяної робочої станції синтезатор голосу — про призначення цієї деталі Лариса Леонідівна здогадалася пізніше, не тоді, коли вони чемно билися, а коли колонка ожила, і кабінетом прокотилося несміливе: «Колеги…»