24. 5 Алла Деснянська, помічниця Бориса

Плащик відвернувся від одного приладу й уставився на інший. Алла відчула запитання:

«Хто це до тебе прийшов?»

— Це мій друг Федя. Він хотів із тобою познайомитися. Федь, може, спробуєш відкрити очі?

Федя, певно, сам цього хотів, але Алла знала, як важко іноді буває це зробити. Особливо якщо не знаєш, що побачиш. І чи побачиш узагалі. В управлінні Федя бачив багато інопланетних див, але здебільшого на моніторі комп’ютера. І Алла спробувала підбадьорити друга:

— Ти не хвилюйся. Плащик теж хоче познайомитися. Прижмурся трохи, ось так…

— Здрастуй, Плащику! — привітався Федя, кумедно розплющуючи очі по черзі.

Але Плащик чомусь мовчав. Дивно! Він тільки підлетів ближче до ліжка й завмер. А коли Федя засміявся й сказав щось вирване з контексту — «Неправда, я не злякався!» чи «А от і ні, зовсім навіть я тебе не боюся!» — Алла зрозуміла, що її друзі перейшли до незалежної бесіди. От і добре.

Федя ходив у гості до Алли дуже довго, спостерігав, записував. Деякі викладки доводилося розбирати з Борисом, бо Плащик далеко не все міг пояснити. Його знань із лишком вистачало на тверду п’ятірку з усіх предметів середньої школи. Але всі вони були почерпнуті з підручників по цей бік життя, а Федю цікавило саме те, що по той.

Плащик знав, що більша його частина давно пішла, а шматочок зачепився й чогось чекає. Він розповідав Феді, що йому приємно й легко перебувати в Аллиній спальні, але коли він пробує полетіти за пташкою у вікно, то дуже швидко губиться. Федя просив його показати, і Плащик охоче показував: пролітав крізь скло й, віддаляючись від дому, повільно змінював форму, перетворюючись на кільця рожевого диму. Потім повертався, і вони разом із Федею зарисовували те, що з нього виходило.

Малював, звісно, Федя. Плащик коментував. Вони часто так малювали — іноді з натури, іноді за уявою. Плащик був складно влаштований, багатошаровий і перебував у постійному русі. «Одяг» знімати він не хотів, запевняючи Федю, що під ним такі ж руки й ноги, як у Феді, тільки їх важко втримувати в чіткій формі. А якщо вони розтягнуться й попливуть за ним у повітрі, то Федя злякається. Плащик часто ходив у гості до сусідів і навчився бути обережним.

Говорити він перестав давно, бо мама плакала. А потім прочитав у книжці про низькі частоти й зрозумів, що мама його не чує, тому він придумав, як розмовляти по-іншому. Мама від цього плакала ще дужче, але сусідські хлопчики й дівчатка з радістю погоджувалися побалакати. Федя намагався розпитати про маму — чи не її Плащик чекає? Ці питання були Плащику незрозумілі, він не знав, кого чекав. Він розповідав Феді, що іноді зустрічає собі подібних, але йому з ними нецікаво. А Федя розповідав Плащику про ефір Ейнштейна й про ньютонівський абсолютний простір. Плащик не все розумів, але дивувався, що ці поняття скасовані. А що ж тоді навколо нас? З чого зроблений я? Для відповіді на ці питання Борис відкомандирував Федю займатися з Плащиком фізикою й вищою математикою, але Плащику швидко стало нецікаво, і він зник.

А через деякий час Алла дізналася від батьків про ДТП біля входу в сусідній під’їзд. Їхню сусідку, жінку середнього віку, нещодавно збила машина. Насмерть. Всюдисущі бабусі теревенили, що без нечистої сили тут не обійшлося. Вони ще пам’ятали, як точно таке ж лихо багато років тому забрало життя молодшого брата загиблої — йому тоді не було й десяти. Бідолаха, він теж помер на місці. Теорію змови висловили правоохоронцям, але розвитку вона не отримала. Серйозно до неї поставилася тільки Алла, поспішивши заспокоїти Федю: схоже, вища математика не мала жодного стосунку до зникнення Плащика. Просто він дочекався.

Барабаня по віртуальних клавішах, Алла все думала й думала не про те. Думки ці настільки заважали працювати, що їй довелося зупинитися:

— Шефе, перервімося на хвилинку.