24. 4 Алла Деснянська, помічниця Бориса

Старий вузький ліфт затягнув друзів усередину й зачинився зі скрипом, підштовхнувши Федю впритул до Алли. Криво підтримуючи одну з коробок підборіддям і коліном, він упирався своїми окулярами просто їй у груди й абсолютно цього не помічав. Ну що з ним робити?

Масивні двері сорокової квартири відчинила мама. Коли гість втягнув голову в плечі, Алла не здивувалася. Софія Олексіївна навіювала подібні почуття не йому одному — вона чимось нагадувала танк, і не лише комплекцією. Рухалася вона впевнено, повільно, іноді зупинялася й розвертала башту. Наміченій цілі діставався заслужений залп, після чого башта поверталася у вихідне положення, і танк продовжував рух у початковому напрямку. Треба сказати, залпи діставалися переважно крихкому Денису Натановичу, до якого Федя одразу пройнявся глибокою симпатією. Надто вже болісно той реагував на атаки. Алла тільки сміялася — її мама не лякала.

Обід із трьох страв був, як завжди, смачним і ситним, і, як і було обіцяно, ніхто не насмілився затримувати випробувачів у їдальні після поглинання останньої плюшки.

— Куди покласти малюка? — спитала Алла, щільно прикриваючи за собою двері спальні.

— Давай його сюди, подивимося на реєстратори.

Поки Федя чаклував над приладом, Алла залізла з ногами на придвинуте до стіни ліжко. Інших варіантів не було — єдиний стілець біля невеликого робочого столу окупував Федя. Вмостившись у самому кутку, під навісними книжковими полицями, Алла розслабилася й подумала, як добре, що він прийшов до неї в гості. І неважливо, що не зовсім до неї. Стіна за спиною була холодною, і Алла підтягнула до себе плед. Ах ось воно що — Плащик уже тут! Розглядає іграшки Федора. Плащик був дуже допитливий, не менше за неї саму. Вона іноді думала, що якби не кольорові підручники й усі ці атласи та альманахи, які тато тягнув у дім тоннами, Плащик не проводив би в них стільки часу. Мали ж у нього бути інші справи, як би він не любив читати й розглядати картинки в неї за спиною. А він дуже любив. Бувало, навіть просив її затриматися на особливо цікавій для нього сторінці. Якщо ж Алла займалася нецікавою йому справою, він просив відкрити будь-яку іншу книжку з цікавими фактами й поринав у неї цілком, нагадуючи їй чемним покашлюванням, коли приходив час перегортати сторінки.

— Аллко, — урвав її спогади Федя, — а чому ти дала йому чоловіче ім’я?

— Він же хлопчик, хіба ти не бачиш?

Федя уважно подивився на Аллу й змовницьки знизив голос до шепоту:

— Він тут?

Алла не розуміла, звідки така таємничість. У м’якому світлі заходу вона, як завжди, легко виокремила з повітря знайомий рожевуватий силует. Мабуть, Феді заважало випромінювання моніторів.

— Іди сюди, звідси його добре видно.

Федя, не роздумуючи ні секунди, видерся на ліжко й улаштувався поруч з Аллою, плечем до плеча:

— Де?

— Ти розслабся, не метушися, спорожни голову.

— Аллко, не вигадуй, не до медитацій!

— Але ти його інакше не побачиш. Треба, щоб усюди була тиша. І навколо, і в голові.

— Тиша, тиша, тиша… — Федя заплющив очі й зосередився.