24. 3 Алла Деснянська, помічниця Бориса

Він дуже хвилювався. Алла почувалася впевненіше — у дитинстві зі своїм привидом вона зустрічалася регулярно. Останнім часом вона іноді відчувала його присутність, але в неї не було на нього часу. Річ у тім, що з віком їй доводилося розслаблятися й заспокоюватися, щоб «побалакати» зі старим другом. Розмови, до слова, як такої ніколи не відбувалося. Був монолог. Алла «слухала» і відповідала, питала й знову «слухала». Слухала вона не вухами — це точно. Але якось чула. Федю це питання зацікавило ще на співбесіді, коли Алла виливала йому душу в зоопарку. І за першої ж нагоди, одним із довгих літніх вечорів, вони вирушили до Алли на «оглядини».

Усю дорогу Федя знайомився з ситуацією, як він це називав. Пригадував те, що пам’ятав, і ставив нові запитання. Часто смішні, як думала Алла, але оскільки Федя не сміявся, дівчина теж підтримувала серйозний вираз обличчя.

— Чому ти впевнена, що його не можна чути вухами?

— Можна. Він казав, що можна. З допоміжною апаратурою. Привиди іноді намагаються розмовляти. Але єдиний доступний їм діапазон — це інфразвук, а люди низькі частоти без конвертора не чують.

— Гірше, — згодно кивнув Федя, — не тільки не чують, а й відчувають неспокій і страх, втрачають рівновагу й навіть зір. А буває ще й так, що вібрації цього діапазону спотворюють звуки в дрібних кісточках внутрішнього вуха — тоді вухо чує нечленороздільні завивання. Загалом, інфразвук — ненадійний засіб зв’язку.

— Тобі видніше, Федюш. А що ти хочеш у нього спитати?

— Для початку подивлюся на нього через прилади. Скоріш за все, я його не побачу — тут усе залежить від того, з чого він складається. Судячи зі свідчень очевидців, привиди запросто проходять крізь стіни, отже, в них не матеріальна, а енергетична основа — частинки нейтрино, їх так і називають: «частинки привидів».

— Але ж я його бачу без будь-якого обладнання. Щоправда, не завжди.

— А коли? Увечері видно краще?

— Ні. Чому?

— Ти просто відповідай, спонтанно. Ти зрозумій, мишко, — це миле словечко замінювало йому «малу», як їй хотілося вірити, — це ж не іспит, а дослідження. Для чистоти експерименту краще не думати над питанням — від цього відповідь спотворюється.

— Федюш, ну я не знаю… Я про це ніколи не думала. Він майже прозорий і, мабуть, на світлі видно погано. Шкільну домашку ми робили разом увечері. Вранці, зазвичай, було не до нього. А вдень… пам’ятаю, він мене якось у коридорі підстеріг — хотів попередити, щоб я маму не обманювала щодо дискотеки. Він у мене мораліст. Батьків обманювати не можна. А навіщо тобі стільки температурних датчиків?

— На випадок, якщо його температура відрізняється від температури навколишніх предметів. Він зі стіни виходить?

— Ага, зі суміжної з сусідами.

Трамвайна зупинка лишилася позаду, і стежка вивернула між каштанами. Федя з важкими сумками крокував незграбно, але не відставав: — От на неї ми датчики й наліпимо. І інфрачервону камеру направимо туди ж. Важливо встановити коефіцієнт проходження. Сидітимемо тихенько й дихатимемо в інший бік, щоб не заважати.

— Та куди ми там сховаємося? У вікно дихати доведеться!

— Можна й у вікно. Або на інші прилади. Інвалідик, якого ти транспортуєш, до слова, здатен визначити точне місцезнаходження всього, що складається з атомів.

— З частинок привидів? — зовсім заплуталася Алла.

— Ні, то — нейтрино, а атом — це елемент матерії. Відповідно, атом має електричний заряд, і наш прилад його розгледить. Щоправда, електрики навколо буде повно, але мій прилад не простий — я його доопрацював!

— У тобі я не сумніваюся. От тільки Плащику все це може не сподобатися.

— Глянь-но! — Федя навіть пригальмував. — Як ти його… А чому Плащик?

— Сам побачиш. Малою я звала його «дядьком». А потім мама купила мені дощовик не за розміром. Із прозорої клейонки з рожевим відтінком. Він звисав аж до землі, рукави як у П’єро — довелося закочувати, капюшон узагалі закривав ніс, — Алла всміхнулася приємним спогадам.

— І «дядько» перетворився на «Плащика»?

— Ну так… Він схожий. Ми прийшли. Запам’ятай: маму звати Софія Олексіївна. Тата — Денис Натанович. Вони про тебе чули. Сьогодні нас чекають на вечерю, — і додала, перш ніж Федя почав відмовлятися: — Ти не хвилюйся, ма-па з повагою ставляться до нашої роботи. Довгих розпитувань за чаюванням не буде. Поїмо — і одразу відпустять, обіцяю!