23. 1 Пал Палич, воєнрук

Під легкий шум завжди спиться солодше. У дитинстві Паша любив залишати двері до своєї спальні ввечері відчиненими. У вітальні мама годинами сюсюкалася з верескливою пінчеркою Кнопочкою, а тато після вечері незмінно дивився телевізор. Причому зміст телепередач для нього не мав значення. Вмостившись на стільці, виставленому для цієї мети в центр кімнати, батько схрещував руки на грудях, надійно фіксував долоні під пахвами й міцно засинав. Міцно-то міцно, але розбудити його було простіше простого — варто було лише вимкнути телевізор. «Я дивлюся!» — негайно хрипів він на все своє заспане горло.

Пал Палич усміхнувся й нагадав собі подзвонити мамі. Так він зрозумів, що прокинувся. І прокинувся не від крику батька, а від того, що в заповненому людьми, досі шумному кабінеті директора запала незвична тиша. А потім говорив Геннадій, і воєнрук різко тверезів із кожним його словом. Оце так! Голова прояснилася, як від холодного душу, спина випрямилася. Судячи з усього, перехід на воєнний стан неминучий. Про те, як його здійснити, повідомлялося в томах інструкцій, але на практиці цю процедуру до сьогодні ніхто не відпрацьовував. Воєнрук лихоманково міркував, де йому зараз місце, але зрештою вважав розумним тимчасово залишитися в кріслі — надто вже багато народу й без того снувало навколо. Комп’ютер якраз видав проєкцію повідомлення, адресованого Раді Ерина, і воєнрук зрозумів, що вчені не стануть чекати рішення всіх директорів.

Повідомлення складалося з блоків: із заяви про непричетність землян, із прохання відкликати війська, і ще з чогось про наші зобов’язання — деталей Войнов не вловив, але загалом ішлося про повне сприяння коаліції порятунку Ерина. Саме повідомлення виглядало об’ємним і напівпрозорим, як клавіатура Алли. Його подавали через проєктори в центр зали, крутили на екранах моніторів і сперечалися. Виходило, що Борису доведеться передавати його картинкою, що складно, а для недосвідченої людини, такої як Пал Палич, і зовсім неможливо, але Борис виглядав задоволеним.

Невдовзі фізрука посадили в крісло біля тумби й водрузили йому на голову обруч з антеною. Бегемот скомандував: «Давай!», і ніби у відповідь на цю команду пронизливо завила спеціально під’єднана до тумби сталева коробка. Стоячи за метр від сидячого еринця, Іона зігнувся навпіл, уперши долоні в коліна, і напружено втупився тому просто в очі. На що не-Федя спершу моргнув, потім крякнув, а тоді й зовсім скорчив гримасу й розкотисто проспівав, надуваючи щоки:

— Іону з утроби викинув морський звір, яким і прийняв…

Ліворуч від Войнова дзвінко розсміялася Алла — буває ж таке. А сам Іона засмучено повернув голову до Бориса:

— Я ж казав!

Почуття полковника були змішаними. Ясно, що щось пішло не так і посла вони втратили — це погано, але поверненню Феді Войнов був радий. Він потай сподівався, що в його присутності божевільний Немировський поводитиметься тихіше.

Середовище вчених забурлило з колишньою силою, якщо не гірше. З Федею віталися й мало не хором вводили в курс справи. Він кивав, зачитував роздруківки, поглядав на монітор і на дроти, що з’єднували його трон із тумбою, і хмурився на Ізю.

— Федоре Івановичу, — квапився прислужити той, — давайте-но ми вас від’єднаємо, незручно ж. І обруч треба зняти…

— Зачекай, — відмахувався Федя, — Не метушися, ти ж бачиш, що канал не впав.

Ізя захлопав округленими очима, різко відвернувся й уставився в монітор:

— І справді… Іоно, греби сюди! Борисе, у нас аномалія!

— Панікери, — продовжував вдивлятися в цифри Федя. Він так і сидів у кріслі, не рухаючись, зовсім як у своєму інвалідному, і Войнов подумав, що для Феді не було цих кількох років — він пам’ятає себе хворим і слабким. Але, що цікаво, не зламаним духом! Он як молодняк ганяє! Навіть Боря заступався кілька разів: «Феденьку, хлопчику мій, не будь із ними суворий, ідея була сирувата, посол сам її розробив». Або: «Ми знали про ризик і йшли на нього свідомо. Іона, до речі, був проти…»