21.4 Алла Деснянська, помічниця Бориса

Алла хмикнула. От що це було? Емоційний сплеск задітого друга чи свідома непоштивість підлеглого? Вона й сама не завжди розуміла Іону, тому уважно стежила за реакцією Бориса. Той не відреагував ніяк, отже, і вона промовчить. Може, Іона має рацію? Втратимо посла — претензій не оберешся.

— А якщо не втратимо? — ніби підслухав її думки бегемот. — Наскільки це обмежить його можливості по обидва боки каналу?

— От уже чого не знаю, того не знаю, — вибухнув Іона. — Теоретично він міг би поглупішати, та нікуди вже!

— Я серйозно.

Аллі здалося, чи директор нарешті-таки обірвав Немировського? Було б добре. Не вона одна втомилася від його вереску.

— А я? — анітрохи не обірвався Іона. — Я не серйозно, чи що? Кажу ж тобі: не знаю. Якщо не витримаємо піку, він прокинеться, і канал упаде. От і вся недовга. Ні посла, ні каналу.

З-під піднесеної вгору руки оратора несподівано виглянув Сан Санич: — Як прокинусь, так і засну! — заявив він тихо, але не менш рішуче. — Хто мені завадить? Не будуть же мене з капсули вишкрібувати. Кнопку натисну — і знову тут. Хвилини не мине.

— Калібрування — справа не хвилинна! — парирував фізик у серцях, і Алла раптом відчула, що він справді переживає. Не за тумбу і не за канал — саме за Сан Санича… — Спітнієте на перемиканнях! Ніколи буде іншими справами займатися!

При всій стриманості свого ставлення до Немировського, не визнавати його геніальності Алла не могла. Ох, правильно вона робить, що боїться за Федю! Що ж робити? Відповідь здавалася очевидною: тримати обличчя з останніх сил. Але нутрощі, здавалося, зав’язалися в тугий вузол і підкотили до горла. А що Борис?

Бегемот не підвів: уважно подивився на посла й заговорив повільно. Він так обережно зважував слова, ніби давно збирався щось розповісти не‑Феді й нарешті наважився.

— Олександре Олександровичу, — почав він стривожено, і Алла знову злякалася: вона добре знала свого боса, показним спокоєм її не обдуриш…

— Має місце висока ймовірність вашого пробудження без можливості повернення в канал згортання часу. — Директор урвався й замислився. Отже, питання було значно серйозніше, ніж підозрювала Алла…

— Прокинувшись у майбутньому своєї планети, — знову заговорив Борис, — ви можете опинитися в невиграшному становищі щодо конфлікту, що стався в минулому, якщо той не буде врегульований. І тоді вашому поверненню будуть не раді.

Алла кивнула: тут уже до ворожки не ходи — за всіма законами жанру еринець виглядає дезертиром, що перейшов на бік ворога. Йому ж чітко веліли повертатися.

— Тому я пропоную вам переглянути ваше рішення, — обережно сформулював Борис. — Визнаю, що наявність прямого зв’язку з Ерином для мене особисто дуже приваблива, однак у цей момент залишати Землю для вас небезпечно.

Щось промайнуло по не‑Фединому обличчю — якийсь відблиск сумніву, що ковзнув у бік Алли промінчиком надії: може, ще передумає? Але коли посол заговорив, голос його був твердим, і Алла безнадійно опустила плечі: — Я дякую вам за участь, Борисе, — сказав він, — але це мій обов’язок.

— Що ж, тоді працюємо, — голос директора миттєво втратив дипломатичну розміреність — ніби програму перемкнули — і він сухо й зібрано звернувся до всіх присутніх одночасно: — Наше головне завдання — привернути увагу Ради. Зв’язок з Ерином може виявитися вкрай нетривалим, і ми не маємо права на помилку. Повідомлення має бути оптимально збалансованим. До роботи над ним ми залучимо всі зацікавлені земні інститути. Алло, скликайте екстрену раду директорів управління. Усім підрозділам відправте таке повідомлення…

Миттєво відкинувши тривоги, які щойно здавалися важливими, Алла розвернулася в кріслі й подумала, звично вростаючи пальцями в багаторівневу віртуальну клавіатуру, що з такими навичками їй, мабуть, буде неважко навчитися грати на органі. Хм… Орган? Треба поговорити з Сенею, хай продумає до клавіатури ще й педалі для ніг.