21.2 Алла Деснянська, помічниця Бориса

Сеня картинно повісив носа, але послухався, вигріб з-під столу свої причиндали й зі зітханням попрямував до найближчого виходу. Сум його, втім, надовго не вистачило, і вже з порога він видав щасливе: — Якщо що, я тут, поруч, — усміхаючись на весь рот.

«Мені б таку відновлюваність», — тільки й подумала Алла, обертаючись до не‑Фединої групи.

Там, судячи з сигналів, що долинали до неї, щось не клеїлося. Попри те, що Борис особисто конвертував символи розрахункових формул, комп’ютер видавав помилку. Посол нервував, лаборанти його заспокоювали, а Іона, будучи майстром перебільшень (боротьба з чим забирала в Алли чимало сил), обурювався:

— Та як ви не розумієте, колего, всієї глибини своєї омани?! — кричав він, щедро приправляючи сказане штампами. — Ви намагаєтеся осягнути неосяжне!

— Координати… — тільки й спробував вставити посол, але Іона, звісно, не дав йому договорити. Його позиція була відома не лише Аллі: «З метою економії часу хибні викладки слід присікати у зародку».

— Інформаційному каналу потрібні статичні координати, а не мобільна платформа! — заявив він безапеляційно. — І не в тому сенсі, що вас самого треба прив’язати до тумби! Зняту з вашої біологічної оболонки інформацію спочатку треба о-ци-фру-ва-ти! Це ж паралельний процес, ви що, не розумієте? А ваш канал не гумовий!

— Перерізу має вистачити, — уперто бурмотів не‑Федя.

— Для чого?!

— Як мінімум, для імпульсної точкової передачі.

— А чим ви обмежите потужність на піку, а?!

На пам’яті Алли таких дебатів удостоювалися небагато хто. Зазвичай, якщо Немировський казав «ні», то на цьому суперечки закінчувалися. Виняток із цього правила штатний геній робив тільки для Бориса і для Феді. Посол, сам того не підозрюючи, розширив межі цього винятку, хоча й доволі умовно — він же теж був Федею.

Тим часом до сперечальників наблизилася нещодавно прокинута дама. Андронова? Дронова? Знав би Федір, яку вульгарну поведінку й які панібратські обійми дозволяє собі ця дамочка, йому б це не сподобалося. Чого доброго, ще й обцілує — треба бути напоготові.

Алла уривками, через плече, спостерігала, як Дронова-Андронова підняла й узялася захоплено розглядати блокнот, кинутий послом. Цікаво, що могло її там привернути? Вона ж учителька креслення. Отже, чекай зайвих запитань… Так і сталося. Дуже скоро, угледівши серед записів щось знайоме або, навпаки, нічого не зрозумівши, жінка, як і слід було очікувати, полізла до вчених із питаннями: — Сан Санич, дружочку, а що це за символи?

Наче Феді зараз до неї!

Але посол, як не дивно, її почув і відповів цілком спокійно, ніби це не він щойно лякав Аллу загрозою зриву голосових зв’язок: — Та так… Це я ностальгую, малюю на полях.

— Який цікавий змійовик…

Тут еринець навіть усміхнувся: — Скажете теж, Ларисо Леонідівно! Змійовик! Ха-ха. Ми ж не самогон з його допомогою женемо. Це ескіз системи життєзабезпечення для таких довгострокових мандрівників у часі, як я. З’явилося, от, кілька ідей щодо вдосконалення.

— Як цікаво! А оцей капелюх? — не вгамовувалася дама.

— О боже! Капелюх! З пером? — відставлений науковий опонент (а Іона взагалі не переносив пауз, не пов’язаних із наукою) безцеремонно вліз у чужу розмову. Він був розгарячений і погано стримувався. Втім, як завжди.

— Без! — роздратовано гавкнув у його бік посол і знову повернувся до креслярки, цього разу з питанням: — Ларисо Леонідівно, ви за Геннадієм не сумуєте? — і подивився на неї з такою справжньою тугою, що Аллі негайно захотілося його обійняти й водночас смертельно образитися: зі своєю болем він має йти до неї, а не до Дронової! На щастя, тривало це недовго, і, зібравшись, не‑Федя глянув у злощасний блокнот.

— Це Майстер, — постукав він пальцем по записах. — Відповідає за пошкоджені сегменти структури. Аннігілює або лікує, залежно від обставин.

— Дуже доречно! — вигукнув Немировський, анітрохи не бентежачись тим фактом, що розмовляють не з ним. — Саме час вас підлікувати! — і рішуче вклинився між співрозмовниками.