19.2 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Ближче до центру палацової площі, склавши крила «свічкою», вона ковзнула вниз. Вологі бруківки відбивали мерехтливе світло ламп, наповнених світлячками, завдяки яким у ці ранні присмерки тут було світло, мов удень. Пружно торкнувшись каміння, вона відновила рівновагу й попрямувала до приймальних врат. Ступні відчували вологу й прохолоду, а кінчики крил тремтіли від тепла ліхтарів — ось воно, добре знайоме приємне відчуття палацового вечора.

За спиною залишилося кілька внутрішніх приміщень, наповнених знайомими обличчями й звуками. До неї зверталися, і хоча вона не розуміла, про що саме, тут, уві сні, це їй анітрохи не заважало. Вона почувалася цілком упевнено, законним господарем становища. Ні, не господинею — господарем! Судячи з того, як міцно й по-чоловічому потерлася вона плечем зі старим знайомим, у цьому сні вона безсумнівно представляла стать сильну. Повз промайнула парочка, загортаючись у крила й жеманячись. Фрейліни. Гарно пахнуть. Лариса Леонідівна провела їх звичним чоловічим поглядом — і в цьому не було нічого дивного. От сміху було б, якби вона виявилася однією з цих фрейлін, ха-ха! Ні-ні, її цілком влаштовувало її чоловіче тіло, його сила й становище в суспільстві. Він знав, куди йшов, і знав, на що мав право — ніхто не насмілиться його зупинити.

Внутрішні зали, на відміну від палацових стін, не могли похвалитися «причесаною» рослинністю — їхні стіни місцями навіть цвіли, а центральний зал цвів особливо буйно, вражаючи різноманіттям відтінків.

Повелитель, знайдений біля каскаду фіолетових троянд, зрадів своєму гостеві, уважно його вислухав і вказав кудись у далечінь. Лариса Леонідівна ніколи не бачила таких троянд, вона спробувала затриматися й вдихнути їхній аромат, але сон потягнув її убік і вгору, цілковито розпоряджаючись її волею.

Цього разу політ не був ані радісним, ані безжурним — він був серйозним і цілеспрямованим. Думки переповнилися тривогою, збентеженням і очікуванням дива. За кілька хвилин Лариса Леонідівна з подивом упізнала вібрації простору навколо — це було те саме відчуття задоволення! Танцівниця мала бути десь поруч, вона щойно з’їла метелика… а ось і вона сама! Чому ж цього разу так важко на неї дивитися і так страшно наблизитися? Заклавши віраж, крила самі понесли гостя до ніг прекрасної незнайомки, надаючи думкам свободу вирішувати нерозв’язне питання: як підняти на неї погляд і не втратити при цьому дар мови.

Невже йому раді? Помилки бути не може, як не може бути й виходу цьому почуттю, що переповнює груди до фізичного болю. Як сказати про головне? Як стриматися й не обійняти? Вона бачить, вона відчуває, вона знає… Що це?

Такого дуету емоцій Лариса Леонідівна вже не витримала, і її свідомість вимкнулася, викинувши господиню, мов поплавок, на поверхню більш звичної реальності — у шкіряне офісне крісло.

Розплющивши очі, вона хропнула й причмокнула губами. Неелегантно вийшло. Щоправда, випрямившись і озирнувшись, вона швидко заспокоїлася: на неї ніхто не дивився. У кріслі біля протилежної стіни спав воєнрук (диви-но, не її одну розморила спека), а навколо воєнрука по підлозі снували джинси з дротами. Алла працювала за своїм столом і перекидалася з Борисом короткими репліками через плече. Усе інше просторе приміщення бегемота заповнювали люди в халатах — як уже знайомі, так і новоприбулі.

А ось і Сан Санич. Десь розжився блокнотом і строчить у ньому тонким висувним олівцем чи то формули, чи то проєкції. Лариса Леонідівна спробувала за кількістю списаних ним аркушів визначити, довго вона спала чи ні, але швидко покинула цю затію, тим паче що фиркання з Борисової лохані підказало їй відповідь:

— Геннадій не виходить на зв’язок уже близько двох годин. Ізю, канал стабільний? Добре. Будемо сподіватися, що йому вдалося добитися аудієнції.

Лариса Леонідівна хмикнула й ствердно кивнула головою. Борис не міг бачити її обличчя за спинами лаборантів, але це не завадило йому кивнути їй у відповідь: — Ну, от і гаразд! Значить, нам залишається тільки чекати.