19.1 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Лариса Леонідівна вмостилася в зручному офісному кріслі, прикрила очі й не помітила, як заснула. Маленькою дівчинкою вона часто літала уві сні. Мама сміялася й ворушила їй волосся: «Це ти ростеш!». З певного часу дівчинка літати перестала — чи то виросла, чи то забула, з яким задоволенням увечері бігла в ліжко після «Вечірньої Казки». І ось знову полетіла. Знайомий синьо-зелений світ зустрів її тими ж теплими присмерками. Лариса Леонідівна розправила плечі й потягнулася. Так, давно вона не відчувала такої легкості, скучила. Як же добре, виявляється, можна пам’ятати свої дитячі відчуття!

Вибравшись на гребінь вітряної хвилі, вона з величезним задоволенням пірнула вниз, насолоджуючись густим опором повітря. Дрібна вібрація холодила мембрану підвітряного крила. Е-ге-гей! Та в неї ж крила! Різко вивернувши суглоби, вона ледь ухилилася від дотику до мокрої лугової трави. Бр-р-р… Усе ж намокла. Цікаво, це — вечірня роса чи залишки пізнього дощу? Вона крутилася в повітрі дзиґою й згадувала граціозну танцівницю зі своїх видінь. Емоції остаточно вирвалися з-під контролю й зробили її рухи голодними та різкими — сьогодні їй не до грації, вона вдома!

Луг закінчувався високими лопухами, за ними здіймався ліс. Їй туди. Свист вітру раптом перемішався з аматорським чоловічим вокалом. Її чоловік дуже схоже співав у душі, та ще й фиркав. Тут голос спіткнувся, певно натрапивши на особливо вперту повітряну струменю, і теж фиркнув, чим страшенно розвеселив Ларису Леонідівну.

На підльоті до лісу вона замислилася: облетіти зверху чи вздовж стежок? Он та стежка приведе до її улюбленого озера — зовсім невеликого, ретельно схованого під віттям лісових старожилів. Підводні жуки саме зараз влаштовуються на нічліг, і озеро, певно, світиться зсередини, мов гранований смарагд. Не сьогодні! І вона полетіла вгору.

Порівнявшись із кронами дерев, вона вдихнула ні з чим не зрівнянний запах м’ясистих гілок-лопухів і згадала, що якщо таким листом натерти долоні, то запах триматиметься аж до дощу! Але часу немає, а обривати й тягти з собою гілля для цієї мети вона не стане. Ех, наступного разу натреться ними з ніг до голови!

А що, як полетіти над самими верхівками дерев, торкаючись зелені кінчиками крил? Так можна назбирати трохи запаху під луску. Чудова ідея!

Ліс простягався, здавалося, до самого обрію, але вона знала, що палац Повелителя з’явиться вже скоро — он за тим вододілом. Ця западина в пам’яті Лариси Леонідівни заповнювалася водою не раз. Пересихала й знову наповнювалася. Мабуть, цього сезону дощі були особливо сильними, інакше виднілися б гранітні береги. Вона любила літати вздовж них після дощу. Мокрий граніт іскрився, мов молоде багаття. Багаття, багаття — це не звідси, тут воно зайве. А ось і замкові насадження. Резиденцію Повелителя обслуговує величезний штат прислуги — це непросто, втримувати рослинність у такому ідеальному порядку, не дозволяючи гладким палацовим стінам ані проплешини, ані молодого пагінця! Вона повільно облетіла круглу башту, особисто оцінюючи зелену досконалість її стін, і уважно озирнулася. З усіх боків долинали привітальні оклики, кілька разів навіть захотілося кивнути у відповідь.