17.4 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Борис похлопав очима‑бусинками:

— Теоретично це можливо. Якщо суворо дотримуватися графіка. Розумійте, тут є свої ризики. Якщо ми вимкнемо вас у польоті — ви розіб’єтеся; а якщо під час розмови — можете шокувати співрозмовника… Потрібно опрацювати варіанти. — Ізя, ну що ви там підстрибуєте на стільці?

— А давайте розбудимо професора Немировського!

Задумливість на фізіономії бегемота за кілька секунд трансформувалася в шкодну усмішку:

— Геніяльно! — він буквально сяяв від задоволення. — Геннадію, ми залишимо до ваших послуг у нашому світі працюючий мозок не найдурнішої людини на планеті. І його мовний апарат. Ви зможете передати нам будь-яке прохання й почуєте відповідь «своїми» вухами.

Потім Борис обернувся до хлопців у халатах і заговорив тарабарщиною, перемішуючи у своїй солідній глотці дивний сленг із поодинокими зрозумілими креслярці словами й самотніми цифрами. У перервах він вимогливо й коротко запитував Геннадія:

— Коли ви будете готові? Скільки часу вам знадобиться для вирішення питання на місці?

Під таким натиском Геннадій виглядав розгубленим:

— За моїми підрахунками вдома зараз вечір. Моє тіло спить у південній резиденції. Звідти до столиці земна година льоту. Плюс деякі церемоніальні зволікання, але я постараюся звести їх до мінімуму. Повелитель зазвичай приймає мене швидко, і якщо не відмовить і цього разу, то я одразу зможу переговорити з його дочкою. Буває, що її високість вилітає на вечірні прогулянки, можлива певна затримка, але я зможу її розшукати. У будь-якому разі прошу вас бути готовими до зв’язку будь-якої хвилини.

— Так я буджу? — Ізя вже підстрибував стоячи.

— Войнов, підтримайте його високість ззаду. Ізя, буди!

Лариса Леонідівна відчула, що атмосфера от‑от вибухне від напруження, але нічого не сталося. Геннадій позіхнув і потягнувся. Співробітники управління дивилися на нього з очікуванням і надією, а він неквапно розглядав свій костюм. Провів долонею по видовженому борту лляного піджака, обмацав вологий комір й хмикнув:

— Ну і де цей веринський франт? Додому змотався?

Завмерлі було співробітники полегшено видихнули й загалділи, а Борис спокійно уточнив у Ізі калібрування каналу. Отримавши відповідь й хитро примружившись, відповів Геннадію:

— Змотався. На дев’яносто п’ять відсотків.

Електротехнік озирнувся, кивнув Войнову, потім фізруку, але, придивившись, видав:

— Ти — не Федя. Я — Немировський. Іона Вольфович.

— Олександр Олександрович, — пискнув фізрук і потиснув простягнуту йому руку.

Щось було не так. Лариса Леонідівна підняла ліву брову й сфокусувалася на кольоровій гамі електротехніка. Людина. Ех, а вона вже так звикла до крил за його спиною…

Зверхньо кивнувши в її бік, замінивший Геннадія Іона Вольфович відмахнувся від вітань лаборантів і попрямував до тумби.

— Так, що тут у нас? — вдивився він у показники на приладах. — Борис! Це що за нісенітниця? — і защовгав по клавішах. Коли він добрався до клавіші «Enter», його зупинила рука Ізі:

— Вольфич, не метушись! Ти виспався?

Схоже, з цією людиною в управлінні всі були на «ти».