17.1 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Цей божевільний день цілком міг би позмагатися з «Весіллям Фігаро», подумала Лариса Леонідівна, не відриваючи погляду від прозорої трубки, що щойно спалахнула й згасла між Геннадієм і Борисом. І чого це Борис так шипить? Ого! А Геннадій, Геннадій! Як гордо розправив крила! Між ними щось відбувається…

Цікавість — не порок, і Лариса Леонідівна спробувала зчитати простір, намагаючись визначити джерело збурення. Геннадій читався одразу: здивування, трохи роздратування й упевненість у собі. А Борис не читався ніяк — він знову доброзичливо запрошував. Лариса Леонідівна подякувала й відмовилася, а інтерес перемістила в бік Алли. Та розміщувала комп’ютерні запити: частину вводила в термінал за допомогою клавіатури, частину — передавала голосом, але, що цікаво, одночасно з цим підтримувала емоційний зв’язок із Сан Саничем! От і кажи після цього, що в людей немає очей на потилиці. Сам Сан Санич не розумів, що відбувається навколо: він транслював запитальний фон і тривогу, яку Алла потроху гасила. Найлегше читався воєнрук — він хотів курити.

— Ви курите? — здивувалася Лариса Леонідівна.

— Для заспокоєння нервів. Але своїх не тримаю. Пригостите?

Лариса Леонідівна заперечно похитала головою. Серед її грішків такого не водилося. Алла ж, не відриваючись від роботи, висунула з лівої тумби столу глибоку шухляду, що виявилася подобою бару зі спиртними напоями та тютюновими виробами. Воєнрук схвально крякнув, перемістився в потрібний бік і заглибився в розглядання етикеток на пляшках. Ймовірно, заспокоєння нервів відбувалося не лише за допомогою цигарок.

Тим часом у залі намічалися пертурбації, і серед іншого через одні з дверей у кабінет із коридору вповзала об’ємна тумба на колесах. Її перемога в боротьбі з дверним прорізом була ознаменована гучним схваленням співробітників у лабораторних халатах, що її штовхали. Їх було двоє, обидва молоді й нечісані — на цьому їхня схожість і закінчувалася. Худорлявий блондин височів над колегою на голову й сумно басив:

— Дзеркала, дзеркала не забудь, Ізю! — це вже на адресу чорнявого жвавчика, який потирав повненькі ручки, розвертаючись на друге коло.

Життєрадісне «Само собою!» долинуло вже з коридору.

В інші двері (та скільки ж їх тут?) заходила примітна група не надто наукового вигляду. Молоді люди в майках і джинсах, прикрашені гаджетами, що відтягували шиї та кишені, тягнули дроти різного калібру. «Айтішники», — зробила висновок Лариса Леонідівна. Тим, кому за родом діяльності доводилося більшу частину часу проводити під столом, завжди робили виняток у формі одягу.

Один із новоприбулих крутив у руках корок від шампанського:

— Борис Урич, ви просили навушник?

— Сеню, ну що за фамільярності? — дружньо відгукнувся Борис.

Названий Сенею обеззброювально всміхнувся, нахилився над лоханню й устромив корок у вухо бегемота.

— Вибачте, шефе, ми тут вам титули присвоюємо. Вам як більше подобається: «Борис Урич двадцять четвертий» чи «Його Урство Борис Бегемотович»?

— Мені більше подобається «Борис», — благодушно відповів бегемот.

— А що! Хороша річ! — відгукнувся Войнов, дивлячись у склянку з бурштиновим пойлом і причмокуючи язиком. Лариса Леонідівна не до кінця зрозуміла, стосувалася остання ремарка якості напою чи чергового титулу Бориса. Сама вона викладала не перший рік і чудово знала: сперечатися з молоддю марно, у будь-якому разі кличок вам дадуть безліч, плюс кілька постійних. Скільки ж їх тут налетіло? Саранча!