14. Пал Палич, воєнрук

Розмова торкнулася важливої теми.

Після щойно отриманої прочуханки Войнов побоювався подавати голос, але вже дуже хотілося уточнити у Бориса, чи розсмокталася проблема зелених чоловічків у минулому сама собою. Воєнрук підозрював, що ні.

У ті роки він був молодим, вважав себе буддистом і чекав, коли людство розкриється, мов лотос назустріч ранньому світлу зорі. Періодика й справді рясніла тоді заголовками про НЛО та інопланетян. Газети були світськими, тобто буддисту не слід було їх читати, але Паша читав, виправдовуючи себе тим, що невігластво — це гріх. Найсправжнісінький буддистський принцип, між іншим! Цілком можливо, звісно, що в буддизмі під невіглаством малися на увазі не світські, а духовні знання — тоді це вже інший гріх. Але (!) карма, казав собі юнак, — це не моральний кодекс, отже, гріх не є аморальним. Ніщо земне…, так би мовити.

Паша жив із батьками, наполегливо навчався на останньому курсі універу й не бачив нічого поганого в тому, щоб паралельно вважати себе буддійським монахом. Торік він зробив невдалу пропозицію руки й серця сусідці, ім’я якої після цього викреслив із пам’яті, — і жінки взагалі перестали для нього існувати назавжди, як він тоді думав.

Ідеологія буддизму видалася йому привабливою: і вчитель був цікавою людиною, і до армії через рік — тобто саме час розширювати світогляд у нестандартному ключі, чи не так?

Почав Войнов із того, що записався на модний курс біоенергетичних цілителів, де й познайомився з людиною, яку невдовзі став вважати своїм духовним наставником. Той подавав учневі добрий приклад у різних сферах життя й мав саме ті людські якості, які Паша мріяв у собі виховати. Монахом він не був, але монашество й не входило до обов’язків учителя.

Працював гуру штатним буддистом у колишньому кінотеатрі «Жовтень». На вихідних там служила церква, а в будні охочі долучитися могли за скромну плату послухати сеанс медитативної музики, під яку сценою перед мертвим кіноекраном походжав таємничий чоловік у безформному вбранні з широкими рукавами, маніпулюючи руками. Аудиторія ридала від щастя. По суті, учитель накручував цими рухами виключно любов до самого себе, як стверджувала його дружина, практикуюча екстрасенс, але Паша сенсея не дорікав — тому теж сім’ю годувати треба, як і будь-якому чоловікові, а відповідальність — це гідна риса характеру.

Шкода тільки, що таємничі чари, які приносили вчителеві обожнювання глядачів, зовсім не діяли на його дружину. Як результат, скандали між подружжям були явищем частим, хоч і ретельно приховуваним. Чоловік приносив додому виручку від проданих квитків (за вирахуванням оренди кінозалу) і натурпродукт — подарунки шанувальників. Дружина величала його фігляром і вечорами (після роботи в податковій, доречі) безкоштовно займалася сенсорикою з молоддю, що подавала надії.

Сеанси в кінотеатрі здебільшого теж проходили вечорами. І одного разу, коли після чергового виступу сенсей прийняв від глядачів особливо багато підношень (одних яєць була повна плетена корзина), знадобилася Пашина допомога з доставкою її додому. Проігнорувавши бесіду гуру з прихильниками, Паша застрибнув у маршрутку й уже хвилин за п’ятнадцять підіймався пішки на сьомий поверх дев’ятиповерхівки з білого цегляного блоку. У господині в цей час тривав урок. За круглим столом точилися дебати. Дві дівчини сперечалися й гаряче доводили вчительці кожна свою правоту.

Саме тоді Паша дізнався, що населенню Землі зовсім недавно загрожувало знищення з боку зелених чоловічків, яких розігнала наодинці якась дівчина з Перу (країну він добре запам’ятав — чомусь вона його вразила). Вразила, звісно, й сама перуанка. Досягнувши рівня майстрів, вона перемістилася в інший вимір і завдала упереджувального удару по інопланетянах із літаючої тарілки, до того законсервованої біля єгипетської піраміди. Уся ця нісенітниця так вразила тоді Пашу, що він на деякий час відволікся від буддизму й перечитав усього Мельхіседека. А за ним Кастанеду і Блаватську. І хоч було це давно, і забулося ретельно, але раз уже про це заговорив сам Борис… Може, ланцюжок «Перу–тарілка–чоловічки» й не здасться оточенню такою вже нісенітницею?

І полковник наважився. Відкашлявшись для солідності, він коротко виклав свої думки колегам з обох відомств. Борис глянув на Аллу, та присіла до найближчого термінала й активувала робочу станцію особистим браслетом. Щойно завантажилася віртуальна клавіатура, жіночі пальчики жваво забігали всіма рівнями кнопок одночасно.

Наступні кілька секунд тиші здалися воєнруку вічністю, а затримане на вдиху повітря Пал Палич дозволив собі видихнути тільки тоді, коли Алла в напівповороті голови ствердно кивнула Борису.

Бінго!

Тепер воєнрук торжествував! А от на бідного фізрука боляче було дивитися. Він був розбитий і знищений. Другий інопланетянин, електротехнік Геннадій, після підтвердження Алли витріщився на еринця з таким подивом, ніби бачив його вперше. І навіть відсунувся від нього трохи, як здалося Пал Паличу. Мабуть, щоб зміряти поглядом з ніг до голови. Добре хоч Лариса Леонідівна повелася по-людськи: підійшла й співчутливо обняла бідного Сан Санича за плечі.

— Зв’яжіться з латиноамериканським відділенням корпорації, — байдужий до переживань гостей, диктував Борис Аллі, попутно в неї ж цікавлячись: — Хто в нас у Перу? А де Санчес? Там є постійний представник? Зробіть запит із позначкою «терміново» щодо з’ясування особи та ймовірного місцезнаходження…

Алла кивала, інструкції акуратно лягали в блокнот, але думки її, здавалося, були далеко.