12.6 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

На зацікавлений погляд Лариси Леонідівни він відповів усмішкою та запрошенням увійти. Не замислюючись, вона погодилася. Навколишня зала зменшилася, стала затишною, голоси віддалилися й приглушилися, а Борис усміхнувся усмішкою Чеширського кота: — Ласкаво прошу до мого особистого простору! За час мого перебування на Землі мені ще не доводилося приймати тут гостей. Зізнаюся, здивований.

Лариса Леонідівна зніяковіла й відчула себе маленькою дівчинкою, яка випадково опинилася на сцені перед натовпом, що аплодує. Світло юпітерів б’є в обличчя, а вона не знає ролі. Але раз уже так сталося — чому б не поцікавитися?

— Скажіть, Борисе, ви щойно розповідали мені про час і про те, чому мої колеги не можуть перебувати в ньому одночасно зі мною. Але вас я бачу енергетично абсолютно чітко. Отже, ви — мій сучасник? І землянин?

Борис беззвучно розсміявся всім тілом. Тра-та-та-та-та — підтримали його сміх краплі води, вислизаючи з численних складочок його масивного тіла й осипаючись градом на піддон. Яке захопливе видовище!

— У певному сенсі — так. Ні, не подумайте, раси розумних бегемотів на Землі немає. Річ у тім, що обом цивілізаціям У‑Р Двадцять Чотири доступні незначні подолання часу й простору, а також певна модифікація фізичного тіла під навколишнє середовище. Як ви гадаєте, що собою являє ця сама планета У‑Р Двадцять Чотири? Це — лише двадцять четверта за віддаленістю часова репліка світу У‑Р, який ви називаєте Венерою. Подолати жалюгідні двадцять чотири одиниці не становить труднощів для жодного з представників нашої планети, а далі — справа техніки, точніше адаптації.

Пика бегемота описала широку дугу, що видалася креслярці жестом смирення перед природним порядком речей:

— Так уже сталося, що ми не обмежені строком життя. Наша ДНК, досягнувши оптимального віку, переходить у фазу самовідновлення. Але нікому не хочеться жити вічно в одній і тій самій формі, та ще й на одному й тому ж місці. Щойно особина перестає дбати про відтворення собі подібних, вона замислюється над сенсом життя. Багато хто з нас у результаті переходить в інші виміри, мандрує в часі, «переїжджає» на інші У‑Ри — та хто знає, що кому спаде на думку. Ми не повідомляємо рідних і близьких про свої мандри й не поспішаємо ділитися досвідом із молодим поколінням. У кожного з нас своя дорога.

Чи то тому, що розмова непомітно перейшла з інформаційного русла у філософське, чи то з якоїсь іншої причини, але Ларисі Леонідівні нарешті стало цікаво. Як це — жити вічно? Мало хто не замислювався про швидкоплинність життя, але ніхто — про нескінченність. Про те, що може набриднути ціла планета! М-да, у всіх свої складнощі…

— Востаннє я перемістився на двадцять чотири одиниці в часі й кілька десятків мільйонів кілометрів у просторі. Земля видалася мені цікавою, адаптація тіла до навколишнього середовища не забрала багато часу, і я неприпустимо розслабився. А коли зрозумів, що радіоактивний ізотоп у вашій атмосфері безповоротно змінив мою ДНК, було вже пізно. Для подальших вільних мандрів у часі в мене тепер залишалося ненабагато більше, ніж у будь-якого землянина — за моїми підрахунками, років сто, тобто мізерно мало. Що ж, вирішив я, сенс життя можна осягати й на вашій планеті. Потрібно було лише правильно обрати місце, де симбіоз із навколишнім середовищем приніс би більше користі моєму духовному розвитку.

— І цим місцем став наш зоопарк? — такому душевному зізнанню просто неможливо було не усміхнутися.