12.5 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

— Наступний постулат, — урочисто проголосив Борис, не помічаючи тіні цинізму на обличчі своєї слухачки. — Всесвіт перебуває в постійному русі: він рухається як навколо власної осі, так і вперед (або вгору, якщо хочете), а також у боки, розростаючись.

У голову креслярки чомусь полізли бузкові вихори Верину, але вона відсунула їх убік і старанно замінила на літаючу новорічну карусель. Адже саме про неї чи щось подібне розповідав її чотириногий лектор?

— Відповідно, у тому просторі, де зараз перебуває одна така шишка, через певний проміжок часу, після завершення витка спіралі, цілком може опинитися зовсім інша, тоді як її попередниця буде вже на іншому часовому рівні. Я зрозуміло пояснюю?

Відповіді, звісно, не пролунало — мовчати, так мовчати, — але Борисові цього було цілком досить. Він продовжив у тому ж благостно‑повествовательному тоні й повідомив, що коли дерево досягне оптимального вселенського об’єму, ріст воно все ж припинить. А то Ларисі Леонідівні вже й Великий Вибух привидівся, але для нашого всесвіту, як запевнив Борис, це неактуально. Ми ще маленькі. Поки ростемо. Отже, зараз, перебуваючи на Землі, і креслярка, і всі інші земляни постійно рухаються — і по спіралі, і вперед, і вбік від осі. Ось так.

— Звідси запитання, дорога Ларисо Леонідівно. Якщо я попрошу вас уважно подивитися на ваших колег Олександра Олександровича та Геннадія Олексійовича, чи зможете ви з упевненістю сказати, де вони перебувають? Вам здається очевидним, що вони зараз у цій кімнаті, поруч із вами, чи не так? Але, повірте, тут і зараз їх із нами немає й бути не може, бо їхні планети досягнуть цього рівня простору ще не скоро — приблизно через виток. І для того, щоб ми могли розмовляти з ними зараз, між нашими світами підтримуються спеціальні канали передачі з постійною калібровкою часу. Але це — тема іншої бесіди, а на сьогодні інформації, гадаю, досить.

Гм… Хотілося б трохи докладніше.

Та бегемот, анітрохи не переймаючись можливими питаннями чи потребою в поясненнях, уклонився співрозмовниці на знак завершення лекції й обернувся до решти відвідувачів:

 — Ну що ж, панове, спробуємо зрозуміти, що, на думку головного комп’ютера управління, сьогодні сталося? Прошу, Аллочко.

Перш ніж заговорити, Аллочка зиркнула в бік креслярки. Та всім своїм винуватим виглядом постаралася пообіцяти, що більше перебивати не буде — вона справді збиралася поводитися «тихше води, нижче трави». Алла їй не повірила — це було видно по примружених очах, що блиснули за скельцями окулярів, — але до пояснень усе ж узялася й перш за все звернула увагу присутніх на пунктирну лінію, що вигиналася між точками Q і P.

Оточуючі зрозуміло закивали головами, а Лариса Леонідівна нарешті відчула ту гостру нудьгу, на яку давно чекала. Вона знала за собою таку особливість: реакція нудьги ставала для неї захисною щодо всього незрозумілого. Лекцію вона прослухала, лінію на кресленні бачила, але й далі асоціювала її виключно з новорічною гірляндою. Причому, поки вона розглядала нерівномірно розкидані по ялинці кольорові кульки й вичитувала виноски, Алла встигла відповісти на кілька запитань.

Усе вказувало на те, що Ларисі Леонідівні навряд чи вдасться щось зрозуміти — принаймні сьогодні, — тож вона відволіклася на вивчення енергетики присутніх.

Електротехнік і фізрук цікавили її менше, хіба що контури крил Геннадія й далі притягували погляд, а от Алла палала всіма барвами веселки та їхніми численними відтінками. Креслярка вже зрозуміла, що за певного фокусування погляду навколо людей зовсім неважко було розгледіти певне поле, і, згадуючи схематичне зображення поля магнітного, вона могла з упевненістю сказати, що форма райдужного дірявого пончика, надягнутого на людину, цілком йому відповідала.

Ці гігантські енергетичні прообрази хлібобулочних виробів, що супроводжували фізичні тіла людей усюди без винятку, різнилися від носія до носія лише набором і яскравістю кольорів. Іншопланетяни були чорно‑білі, і на їхньому тлі Алла здавалася дуже яскравою й різнобарвною. Що цікаво — не менш різнобарвним був і Борис!