12.1 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Біля входу до зоопарку щойно поклали свіжий асфальт. Настільки свіжий, що підошви перехожих залишали на м’якій, розм’яклій від сонця поверхні різноманітні об’ємні сліди — щоправда, недовговічні. Пара-трійка дошкільнят знову й знову виступали й вистрибували на чорному пластиліні химерні візерунки, поки їхні бабусі, мило перемовляючись, купували вхідні квитки у неквапливого касира, змореного спекою.

Ларисі Леонідівні доводилося непросто — під її чималою вагою взуття глибоко провалювалося в м’який настил, що зовсім не сприяло граційності її ходи. Решту процесії стан асфальту, здавалось, анітрохи не бентежив, і вони впевнено просувалися до каси. На чолі делегації крокував Пал Палич у військовій формі, за ним дрібно семенив фізрук у формі спортивній, а вже потім — вона, поважна дама з вороб’їною ходою. Замикала виступ галантна постать Геннадія, обвішаного апаратурою, мов установник телевізійних антен.

Ця невеличка група серйозних людей виглядала на тлі бабусь і дітлахів геть недоречно: їм просто не звідки було тут узятися посеред робочого дня. Яке ж дивне враження мало скластися у касира! Але той анітрохи не здивувався строкатій четвірці, слухняно провів членську картку Пала Паличa через зчитувач магнітної смуги і, коли термінал задоволено пискнув, заучено відрапортував: — Лівий турнікет, прямо алеєю, далі за інструкцією.

Пал Палич кивнув і жестом запросив друзів слідувати за ним.

Ступивши на центральну алею парку, Лариса Леонідівна відчула пекучу вдячність, адресовану ощадливим зоопарковим властям, за старий потрісканий жаростійкий асфальт — випросталась і рушила з гідністю. Зоопарк вона любила. Він розташовувався на території старовинного саду, закладеного наприкінці минулого століття місцевим меценатом для дами серця. Відтоді парк «змужнів», змінився, але зберіг оригінальні стежки й гроти, що майстерно плели романтику й затишок. Зоопаркові вказівники з картинками зебр та антилоп трохи руйнували інтригу, та й нові запахи цьому не сприяли, але не любити зоопарк усе одно було неможливо. Лариса Леонідівна стільки разів гуляла його алеями й доріжками, що знала кожну напам’ять. Хіба що не цю — ту, що вела до підсобної зони.

Пал Палич упевнено обійшов сітчастий бар’єр із табличкою «Стороннім Вхід Заборонено» і зашагав уздовж брикетів деревної стружки в напрямку невеликого котловану, всередині й навколо якого спостерігалася млява активність. Наче в уповільненій зйомці, помаранчеві жилети перекидали лопатами розворушену міні-бульдозером землю, підсипаючи її до й без того чималого пагорба, що майже повністю перекривав вид на будівельний вагончик.

Саме до цього вагончика, як з’ясувалося, і вів своїх донедавна колег співробітник міжсистемного управління полковник Войнов.

Двері брязнули металом і впустили гостей у довгий коридор, що полого спускався вниз. Лариса Леонідівна слухняно прослідувала за воєнруком, побіжно оцінюючи на ходу стан підземних приміщень. Жодного космічного блиску навколо не було: світла фарба на стінах, металевий ребристий настил під ногами, м’яке освітлення, штучна вентиляція та проміжні двері з кодовими замками.

Черговий поворот вивів відвідувачів до входу в круглу залу з куполоподібною стелею, стіни якої по всьому периметру були заставлені робочими столами зі «сплячими» моніторами комп’ютерів, а в центрі, під яскравими лампами розжарювання, грівся бегемот. У цьому не було б нічого дивного — зоопарк усе-таки, чому б не зустріти дорогою бегемота? Але цей був непростий. Напівлежачи в невеличкій калюжі води, він інструктував жінку в окулярах із товстими лінзами. Та кивала й поспіхом записувала, зігнувшись під вагою величезного блокнота.

На звук наближення кроків бегемот відволікся й повернув голову в бік тих, хто входив. Ще один легкий рух, сплеск — і ось він уже стоїть на всіх чотирьох ногах:

— Панове! Ось ви й тут. Радий бачити. З Аллою Денисівною ми закінчимо пізніше.