10.2 Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Тік-так-тік-так-йііііііііііііііііі… — завила на високій ноті неприємна сирена. Підганяючи зелених чоловічків, вона змусила їх бігти й летіти до основного конвеєра та його відгалужень. Застрибуючи на рухомі доріжки, вони завмирали й у повній нерухомості плавно віддалялися від недавнього місця дислокації — у напрямку пікообразної форми рельєфу, що виднілася на безкінечно плоскій лінії горизонту, куди невпинно несла їх стрічка. Ландшафт навколишнього світу змінився, перетворившись із сіро-зеленого штилю на подобу металевої плоті, омиваної зеленими кровоносними судинами. І ця ілюзія розвіялася лише тоді, коли прибули інші, але зовсім такі самі створіння, які, зіскочивши з конвеєра, зайняли місця своїх попередників. Сирена урвала свій вереск, і сіро-зелений океан повернувся до блискавок, парових вихлопів і тисячі інших різноманітних справ.

…А Лариса Леонідівна вдихнула повітря на повні груди. Разом із повітрям увірвалися й звуки: голоси людей у коридорі, шум вітру, далеке цвірінькання горобців і близьке — апаратури. На неї дивився впритул Сан Санич, учитель фізкультури, який чомусь сидів на сходах поруч із чоловіком у військовій формі, зі спини схожим на викладача охорони праці. А поряд на підлозі перебирав прилади електротехнік. Пам’ять поверталася до Лариси Леонідівни уривками, з кожним глибоким вдихом. Як добре! Причину свого щастя вона навряд чи змогла б зараз пояснити, але точно знала: тут їй спокійніше, біля зачинених дверей у свій кабінет, а не в тому місці, звідки її щойно відпустила уява. І як же це прекрасно, коли на тебе витріщаються милі серцю хлопці, що виходять із сусіднього кабінету! І Ірочка, яка поспішає назустріч… Чекайте! Ірочка?!

Так, це була вона. Зігнувшись під вагою полотняної сумки, де, певно, було припасено кілька романів на зміну, побачивши начальницю, лаборантка затараторила на ходу: — Ларисочко Леонідівно, як добре, що я вас спіймала! Я тут засиділася в Степанівни, спершу труснуло, кажуть, не менше трьох балів, а потім завезли італійські колготки — найтонші, є великі розміри, ходімо швидше!

Ірочка розвернулася й засеменила назад коридором, озираючись на Ларису Леонідівну, й здивовано зупинилась. Викладачка дивилася на лаборантку з такою ніжністю, що та мимоволі охнула й перепитала: — Хтось помер?

Креслярка розсміялася баском.

— Мені дуже приємна ваша турбота, дружочок, — їй справді було дуже приємно, але колготки — це потім, іншим разом, не під цим дамокловим мечем. — У нас тут дверний замок заклинило. Землетрус, самі розумієте. Своїми силами ми з колегами не впоралися, будемо викликати слюсаря, тож ви на сьогодня вільні.

Лаборантка сплеснула руками, зовсім не засмутившись, і випурхнула, попередньо чемно попрощавшись, а Ларисі Леонідівні, що відвернулася від приладів, розуміюче всміхнувся Геннадій: — Вітаю вас, із лаборанткою пронесло. Але ж є ще студенти й інші можливі відвідувачі.

— Двері не відчиняться, — у цьому креслярка не сумнівалася ні на мить. — Я їх запечатала. Ми можемо йти.

— Іти? Куди? У вас є план?

Плану в неї не було, але було щось таке — поклик і піддражнювання, що, раз згадавшись, міцно засіло в голові як абсолютно недоречне, проте невідступне.

— У збіги й випадковості я більше не вірю, друзі мої, тому — їдемо в зоопарк! Пал Паличу, показуйте дорогу!