8. Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Добраніч-чи-чи…   

Над незвично прогнутим усередину горизонтом клубочилися бузкові хмари, нерівномірно пропускаючи промені світло-зеленого призахідного світила. Невеликий пагорб привернув погляд Лариси Леонідівни своїм довгим синьо-зеленим мохом, що в’язко колихався в такт подиху повітря — наче прибережні водорості. За вдихом ішов видих, за видихом — вдих, точнісінько як у хвилі, що набігає. Лише світлячки роїлися й пересипалися крізь густу порость без жодного ритму, ніби дражнили великого незграбного звіра легким передзвоном, схожим на заливистий сміх. Веселячись, нічні господарі життя спалахували всіма відтінками бурштину — стільки, що не зміг би порахувати й найуважніший спостерігач. А денні мешканці моху роздратовано дзижчали їм у відповідь і гули врізнобій, вмощуючись на нічліг у ямках та нірках: добраніч-чи-чи…  

Один кумедний метелик, мляво перемелюючи прозорими крильцями важке повітря, облетів світлячків і попрямував назустріч ночі. Він саме пролітав над хвилями високої важкої бузкової трави, коли його накрила тінь крилатої істоти, що багаторазово перевершувала його розмірами. Метелик спробував вислизнути, але не зміг. Увішані блискучими краплями стебла неповороткої трави, не вписуючись у ритм вітру, при кожній спробі піднятися розбивали вечірню росу в туман. Зовсім обтяжнівши від вологи, малюк скорився повітряному потоку, що затягнув його — потоку, створеному перламутровими крилами гіганта. А той, здавалося, танцював! І все навколо нього кружляло в танці. Навіть відбиті від його луски відблиски, не встигаючи розчинятися, виплітали у в’язкому повітрі химерні світло-волошкові спіралі, замикаючи танцівника в напівпрозорий кокон.

Теплий вітер виводив складну мелодію, додаючи бездоганній пластиці піруетів ще трохи чарівності. Мабуть, так могла б звучати віолончель, якби їй додати міхів для переробки музичного дихання, подумала Лариса Леонідівна, а рухатися так граційно може тільки жінка! А ще вона подумала, що варто цьому танцю припинитися — і все навколо стане зовсім іншим, звичайним, непоказним і нудним: туман розвіється, а з ним зникне й чарівність цих синьо-зелених сутінків.

Наче вирішивши перевірити цю гіпотезу, танцівниця плавно перервала політ. Світні спіралі повільно розтанули, залишивши її напружено застиглою над самою травою. Нахилившись, вона повільно й обережно зачерпнула пригорщу повітря, в якому продовжував свій політ метелик, і над луком пронісся подих захоплення, за яким послідував недвозначний жест — красуня помістила здобич до рота і, заплющивши очі, проковтнула. Кінчики її крил затремтіли в єдиному хвильовому русі тіла, і терпке відчуття задоволення тягуче розповзлося долиною.

У цю мить з-за хмари з’явилася ще одна крилата тінь, зовсім темна на тлі згасаючого світила. Її рухи були не такими елегантними, радше по-чоловічому потужними. Підлетівши до танцівниці, її гість виявив безсумнівну галантність: описав навколо неї повне коло й завмер у напівуклоні, майже торкаючись її ніг крилом. Жінка похитнулася, і повітря знову заспівало; цієї музики не було чути, але її багатогранні й складні вібрації відчувалися виразно. Чоловік здригнувся й випрямився, а жінка грайливо притягнула до себе його крила й без сорому загорнулася в них. Дві постаті на мить стали однією, закружляли й освітилися спіралями… Але вже наступної секунди вона вислизнула з його обіймів і злетіла в небо свічкою, залишаючи його нерухомо дивитися їй услід із розпростертими крилами, ніжно стискаючи в руках тремтливий повітряний спогад.

Та вже! Коли Лариса Леонідівна виявила себе у знайомому, швидко порожніючому внутрішньому дворі інституту, вона абсолютно точно знала, що більше ніколи не подивиться на Геннадія Олексійовича як на викладача електротехніки. А ось і він!

Геннадій поспішав, і, судячи з вигляду фізрука, який проводжав колегу напруженим поглядом, між ними щойно відбулася не надто приємна розмова. Злетівши сходами, Геннадій пірнув у розчинені двері, і Ларисі Леонідівні здалося, що за ним усередину навчального корпусу потяглися голубувато-сірі повітряні вихори. Дві ноги, дві руки, дуже близький до людини вигляд, живородні — навряд, а от яйцекладні — цілком можливо, вона мало що знала про ящерів. Треба ще придивитися до Сан Санича, але це потім, спершу потрібно з’ясувати, які в воєнрука інструкції щодо недавнього інциденту. Перший порив минув, і летіти рятувати лаборантку стрімголов, та ще й самій, їй розхотілося.

Пал Палич не відривав вуха від телефону ще від учительської. Виглядав він при цьому так само добродушно й просто, як завжди: усміхався студентам і викладачам, поступався дорогою, вклонявся, нарікав на часті землетруси. Можна було подумати, що співрозмовника по телефону він або зовсім не слухає, або слухає впіввуха, як слухає дружину мудрий чоловік: переб’єш — дорожче буде. Але Ларису Леонідівну це не збило з пантелику.

— Павле Павловичу, треба все ж перевірити підсобку. Ви складете мені компанію?

Воєнрук відповів майже одразу, завершивши телефонну розмову вельми нестандартно: він назвав співрозмовнику на півслові три прості числа й спокійно поклав слухавку: — Ви маєте рацію, Ларисо Леонідівно, час розвідати ситуацію. Прихопимо з собою Олександра Олександровича? — і, не чекаючи її підтвердження, повернувся всім корпусом до фізрука, що стояв на тому ж місці, де на нього щойно нашипів Геннадій.