6. Лариса Леонідівна, викладачка креслення

Ще п’ять хвилин тому в голові Лариси Леонідівни народжувалися найсміливіші плани щодо повернення коридора на місце, у кабінет, але це завдання, цілком можливо, щойно ускладнилося. Знати б іще, що таке ті темпоральні руйнування. Темпоральний виток вона сьогодні бачила на власні очі — той нікому не завдав жодної шкоди.

І знову загадковий tempus…

Деякі нестикування вона відчувала вже давно. Час же один для всіх. Чому ж тоді тече він для кожного по‑різному? У свої майже п’ятдесят Лариса Леонідівна почувалася не старшою за власних студентів. Зате її лаборантка Ірочка не спала ночами через мізерні розміри середньостатистичної пенсії, до якої їй іще працювати й працювати. Справді, чому?

У молодших класах Лариса Леонідівна була милашкою, лялечкою і улюбленицею всіх без винятку. У середніх — ганяла з хлопчаками у футбол на перервах і не розуміла, навіщо потрібні сукні. А в старших вона страшенно страждала від дитячості свого обличчя, величезних очей, пухких губ і рум’яних щік, бо ніхто не сприймав її серйозно, як жінку.

«Дурненька! — сварила її мати, очевидно, намагаючись таким чином утішити. — Зате ти довго виглядатимеш молодою!»

А мама ж мала рацію, констатувала Лариса Леонідівна — і чомусь згадала, як вистоювала дівчинкою годинні черги за вершковим маслом, яке терпіти не могла. Зате вона страшенно любила консерви з морської капусти, якими були завалені полиці продуктових магазинів. Смачнюче блюдо, між іншим, під картопляне пюре з вершковим маслом. Знов масло. Замкнене коло. Яке ж дивне в неї було дитинство! Які прості стояли перед нею завдання!

Наступні комсомольські роки дещо ускладнили умови виживання. З’явилися організаційні питання, іншими словами: бюрократія та інтриги. З’їзди й сльоти, закордонні поїздки, дозволений обмін валюти… От куди б навідатися Ірочці! Вона б миттю перестала мріяти про червоний партквиток.

Після комсомолу Ларисі Леонідівні чомусь згадався старий чорно-білий телевізор із круглим тумблером перемикання програм. Упертий, він слухався тільки тата й пасатижі. Скільки тоді було каналів? Два? Три? Усі вони вечорами по черзі транслювали засідання Бюро ЦК КПРС чи ВЦРПС, під монотонні промови яких вона, ще малою, любила засинати у своєму дитячому ліжечку з високою боковиною. Що б сказала Ірочка на це? Напевно, гордо відповіла б, що в СРСР було перекладено російською мовою величезну кількість творів світової літератури й науки. Такі розмови вони вже вели. Заперечити нічим, хіба що тим, що для придбання цих творів потрібно було здати двадцять кілограмів макулатури й відстояти в черзі з вечора до ранку. В одній такій черзі за Пікулем Лариса Леонідівна заробила приступ радикуліту. Боже, яка каша в неї в голові!

Тут у її нелогічні роздуми звідкілясь ззовні втрутився голос електротехніка: — Панове, хто з присутніх прийняв повідомлення про небезпеку? — і, дочекавшись ствердних кивків колег, він перейшов у сувору серйозність: — Пропоную обстежити кабінет креслення. Цілком можливо, що…

Але з припущеннями Геннадію довелося зачекати. Голосно охнувши й сплеснувши руками, Лариса Леонідівна зірвалася з місця й кинулася до дверей, перебиваючи оратора: — Підсобка! Боже мій! Там же Ірочка! — ось чому лаборантка так наполегливо лізла їй у думки!

Геннадію залишалося тільки співчутливо зітхнути й звільнити прохід.

Та першим у коридор усе одно вискочив Сан Санич. Там він миттєво організував натовп студентів і викладачів, що висипали з аудиторій, у рівний потік, який розмірено стікав униз сходами до виходу у внутрішній двір. Кілька уміло вставлених коментарів — і паніки як не було, тепер усі спокійно обмінювалися думками про землетрус. Балів на три, не більше.

Другим вийшов воєнрук, звично змішавшись із натовпом, а вже за ним у дверний проріз ринулася Лариса Леонідівна, на ходу озираючись на Геннадія. У благородному хвилюванні він був прекрасний. Пропускаючи колег уперед, він пощолкував витонченим хвостом, а його могутні крила, готові розкритися будь-якої миті, чуттєво тремтіли від напруги. Досконалість!