5. Пал Палич, воєнрук

«Мимра!» — подумав воєнрук і подумки поскаржився на недостатній рівень доступу. Він не розумів, як ця Дронова підібралася до коридору так близько. Кожного співробітника цього інституту перевіряли на самому верху і «вели» вдень і вночі. Підсумовуючи й аналізуючи всю цю інформацію, він проводив на ногах до двадцяти годин на добу і, як результат, часто просто валився з ніг. Легенда літнього випивохи пасувала йому якнайкраще, а акторські здібності допомагали доповнити образ. Не те щоб він не був відставним військовим — був, і ще як. У своїх пошуках сенсу життя Павло Войнов змінив кілька іпостасей, і кожна з них наближала його до істини. Усе переплелося несподівано й міцно, щойно він вступив на службу до міжсистемного управління.

Це було вже досить давно, але він добре пам’ятав, що того вечора забув удома концертний костюм. Нічого особливого — він усього лише виконував свої балади на сцені нічного клубу й міг би обійтися будь-яким костюмом та антуражем, була б гітара, — однак почувався непривично вибитим із колії. Асистенти снували тісними напівтемними коридорами. Дівчина зі списком VIP повторювала вголос якісь прізвища, він мимохіть кивав і думав про чорну трійку, забуту вдома на вішалці біля вхідних дверей. Це все тому, що, збираючись, він думав про інше! Він думав про повідомлення на автовідповідачі, про приємний і строгий жіночий голос і про запрошення на інтерв’ю до якогось управління. Назва звучала серйозно, але на слуху в Поля (так його називали в клубі) не була. Він прийняв повідомлення десь опівдні, щойно прокинувся після вчорашнього нічного концерту, і цілий день задумливо накручував на палець пасмо довгого сивіючого волосся. Його ще в школі сварили за мрійливість. Вічно він думає не про те! От і зараз — час думати про образ, а він думає про забутий костюм, і ще про інтерв’ю, але більше — про костюм. Без нього важче ввійти в роль.

VIP-дівчина закінчила допит, і на її місце заступив громила-асистент. У чорному костюмі, щоб його… Поль не міг зосередитися на питаннях щодо умов контракту й думав про те, що богемне життя йому вже не за віком. У ранній молодості, коли він був буддійським монахом, він шукав спокою. Потім тікав від спокою в розпорядок і передбачуваність армії, а звідти — в натовп, на сцену. Тепер же він якраз замислювався над тим, що в натовпі йому бракує порядку. Може, повернутися в армію? На адміністративну посаду чи працювати з молоддю?

— Саме про це я й хотів би з вами поговорити, — видихнув асистент. — Чи зручно буде зустрітися після концерту, Павле Павловичу?

Було зручно. І водночас незручно від того, що, сам того не помічаючи, він думав при сторонніх уголос.

Балади були відспівані, фуршет для запрошених минув звично тягуче, і близько третьої ночі Поль Войнофф був вільний від обов’язків господаря балу. Саме на виході цієї думки його й узяли в обіг ввічливі представники управління з незвичною назвою й розповіли йому про те, що його життєві пошуки не були марними. Виявилося, що життя далеко не обмежується тим, що піддається дотику чи сприйняттю органами чуття. І що країна й планета потребують саме його допомоги!

Тут учительська підстрибнула, і люстра задзвеніла підвісами. Пал Палич одразу переключився з минулого на теперішнє й пригадав, що в сусідній актовій залі молодняк із ранку готує декорації до нової студентської постановки. Це що ж треба було впустити, щоб так тряхнуло і при цьому не загриміло?

— Дивно, чому так тихо? — пробурмотів він, дивлячись на колові рухи люстри під стелею. Але тут дзвін її підвісок склався в чіткі слова: — Ми втратили відчуття часу біля вхідної мембрани коридору. Маємо темпоральні руйнування… Будьте обережні… Кабінет креслення… — прошелестіла люстра й стихла, підвіски більше не торкалися одна одної.