Розділ 1.7 Про Ларису Леонідівну і те, що з нею трапилося зранку

— Ви, дружочку, не хвилюйтеся так! Розкажіть мені краще про цей… об’єкт вашого спостереження.

— Про коридор? І що ж ви хочете про нього знати?

— Ну от хоча б — куди він веде? Не на той світ, боронь боже?

— Ека ви замахнулися, — усміхнувся чоловік, чомусь заспокоюючись і впевнено впираючись руками в коліна.

— І то добре, — Лариса Леонідівна подумки перехрестилася й ще раз похвалила себе за внутрішній спокій. Або панікувати одразу, або вже нічому не дивуватися. — А ви, Сан Саничу, саме… — тут її осяйнула здогадка, і вона вигукнула в радісному пориві впізнавання: — …чи не Єлисей ви, часом?! Хоча ні, що я таке кажу, який із вас хімік… — зніяковівши, вона продовжила майже вибачливо: — Тобто… ну, ви мене розумієте.

— Розумію, — відповів фізрук на цей моно‑діалог, дивлячись просто перед собою. — З Єлисеєм не знайомий, але на ваше запитання відповім. Якщо по суті, то я походжу з цивілізації іншого рівня. Можна сказати, з іншої планети. Не хочу вас бентежити, за інструкцією всі пояснення має давати управління, але якщо в двох словах, то… Сонцем ви називаєте зріз стовбура. Мій світ, Ерин, обертається навколо того ж стовбура, але на іншому рівні, приблизно паралельно Землі, — тут фізрук спробував щось зобразити руками й підняв очі на співрозмовницю: чи розуміє? Побачив він, мабуть, не зовсім те, на що розраховував: — Та не лякайтеся ви так! Повірте, ми в багатьох речах схожі — земляни й еринці!

Лариса Леонідівна тим часом опанувала себе й кивнула з виглядом суворої переконаності, якої зараз так потребувала. Але рівновага все одно кудись вислизала, тож вона вирішила перевести розмову на земне:

— А що там із Геннадієм Олексійовичем, не підкажете? Чому він такий войовничий?

Фізрук коротко хмикнув:

— Відвоювався. Він у темпоральному витку. Тобто у часовому. Нічого страшного, скоро прийде до тями.

— Ви контролюєте час? — уточнила креслярка.

— Нам хотілося б так думати, — він умів усміхатися самими очима. — Насправді, як бачите, час іде невблаганно, і застиг він тільки для нашого «вимкненого» колеги. Коли він отямиться, укол Parker’а, найімовірніше, буде його останнім спогадом.

— То ви контролюєте пам’ять?

— І на це запитання я змушений відповісти заперечно, — цього разу фізрук усміхнувся не лише очима, а й губами. — Керування пам’яттю входить до керування свідомістю. А це — привілей рівнів від Землі й вище, а ми обоє — знизу. Геннадій із Верина. Той самий рівень сфери, що й Ерин, але далі від стовбура. Тут, на Землі, ви називаєте наш рівень Ином, от ми й додаємо цей визначник для вашої зручності до наших назв, але ви, будь ласка, наші світи не плутайте.

Він ненадовго замовк, і це було навіть добре — у Лариси Леонідівни з’явилося кілька хвилин «переварити». А коли він продовжив, голос його звучав уже зовсім інакше, мрійливо:

— Ех… А ми б від керування свідомістю не відмовилися… Судіть самі: змінювати потреби носія відповідно до середовища — це означає не потребувати біологічного захисту! Та й середовище підлаштувати під потреби носія в розумних межах теж можна. Це тільки ви, земляни, не бажаєте використовувати ресурси свого організму, а інші цивілізації за таку пристосовуваність багато б віддали.

Тут фізрук відкинувся на низьку спинку диванчика, закинув на неї лікті, поклав ногу на ногу, звузив очі до щілинок і розтягнув губи в найсправжнісінькій широкій усмішці. Схоже, уявляв.

— І з цієї причини ви нападаєте на викладачів креслення у вільний час? — у тоні Лариси Леонідівни прозвучав відвертий сарказм.

— Самі знаєте, що ні, — фізкультурник знову скрутився в клубок, чи то в кувирок — хто його знає, — і продовжив: — Я вас як у внутрішньому дворі побачив, сканерам не повірив, помчав у ваш кабінет показники знімати. Ну а потім уже до Геннадія — робити ж щось треба.

— Поясніть.

Диванчик скрипнув, і чоловік пробурмотів собі під ніс:

— Щоб це пояснити, мені треба процесор передавача поміняти, — і повернувся до співрозмовниці. — У вашому кабінеті більше немає коридора!

— Ну, от і славненько. Немає коридора — немає проблеми!

— Є, — фізрук знову засмутився. — І проблема є, і коридор. Він тепер пересувний. Тобто мобільний: куди ви — туди й він. От Геннадій і придумав вас вимкнути й помістити в банк управління для детального аналізу.

Лариса Леонідівна примружилася. Схоже, Сан Санич говорив не стільки з нею, скільки сам із собою, бо пояснювати свої слова не поспішав. Гаразд, управління — але який ще банк?

— Я йому одразу сказав, що нічого в нас не вийде, — фізрук вийшов із задумливості. — Ви, тобто він, коридор, а тепер і ви обоє маєте захист такого рівня, що нам не підступитися.

— Так, — підтвердив Геннадій. — Ви мали рацію, колего!

Момент, коли до електротехніка повернулася рухливість (а з нею й чарівна усмішка), співрозмовники пропустили.

Фізрук миттєво ожив, підскочив і заторохтів щось незрозуміле про гравітацію. Геннадій чемно кивав, а Лариса Леонідівна, навпаки, замислилася. Про все те саме: про двічі згадане сьогодні управління, про таємничий банк, про коридор… Навіщо він їй? У неї своїх проблем вистачає — з головою. Дома чоловік із зникненнями й недомовками. На роботі — другий курс із новою програмою, не затвердженою екзаменаційною комісією. Заочники, знову ж таки, навантаження чимале…