Розділ 1.6 Про Ларису Леонідівну і те, що з нею трапилося зранку

Насправді у погляді Дронової читався не рішучість, а інтерес. До викладача електротехніки. Він був на голову вищий за фізрука — і настільки ж імпозантніший. Навіть його простий лляний костюм був даниною не стільки моді, скільки елегантності. А коли їхні погляди зустрілися, Лариса Леонідівна мимоволі відзначила, що й брови в здивованому розльоті, і запит у примружених очах лише вигідно доповнюють і без того привабливий романтичний образ.

Романтик же, недовго думаючи, вихопив із нагрудної кишені сріблястий Parker і запустив ним просто в неї. Наче дротиком чи маленьким списом.

Що таке?!

Абсурдність того, що відбувалося, вразила Ларису Леонідівну настільки, що Parker завмер у польоті. А разом із ним завмерли й неперевершений Геннадій у позі метальника з зосередженим прищуром, і фізрук, який намагався його зупинити.

«Це якийсь модний арт‑проєкт, де учасники прикидаються об’ємними застиглими зображеннями», — здогадалася креслярка. Вона таке бачила по телевізору. Повільно підвівшись і звільнивши руки від своєрідних символів влади, вона наблизилася до завислого в повітрі пера. Дорога штучка.

А може, й не проєкт… Як там казав золотавий? «Час відносний»? Та вже ж — відносніший нікуди. От тільки він забув уточнити, надовго воно відносне і що, власне, з цим усім робити.

Раптом згадавши про обережність, креслярка розвернула Parker у польоті й навела на Геннадія. Зроблено це було про всяк випадок і без жодної задньої думки, але плин часу чомусь одразу повернувся до звичної швидкості: аксесуар ожив і врізався в господаря. Коротко ойкнувши, Геннадій застиг.

У цей час фізрук якраз дотягнувся до колеги, намагаючись його зупинити, але в підсумку повис на скам’янілій витягнутій руці.

— Поговоримо? — сплигнув він на підлогу, повертаючи голову до жінки.

Учительську заливало сонце, за вікном усе так само оглушливо цвірінькали горобці, і говорити про щось ненормальне Ларисі Леонідівні рішуче не хотілося. Тим паче що обіцяне їй «перезавантаження» ще не відбулося, і на все, що відбувається, їй поки що залишалося дивитися збоку.

Зобразивши на всяк випадок улюблений вираз обличчя своїх заочників під назвою «Нічого не розумію, але нікому про це не скажу», вона опустилася в жорстке крісло поруч із просілим диваном, готуючись зберігати горде мовчання стільки, скільки знадобиться. Щоправда, одразу ж і засумнівалася у своєму рішенні. А чи вихід це? Певно, в даному випадку найкращий захист — напад. Головне — змусити голос звучати впевнено й спокійно:

— Ваше тіло не випромінює світла, голубчику.

— Воно не моє, — відповів він так само спокійно, навіть байдуже.

— Орендуєте?

Фізрук скривився, даючи зрозуміти, що жарт вийшов пласким, але відповів миролюбно:

— Не так уже й мало правди у вашому жарті, мадам. Зізнаюся, я здивований вашою витримкою.

Підійшовши до диванчика, він незграбно плюхнувся в самий епіцентр затишку. Вираз його обличчя став приреченим, руки безсило звисли між широко розставленими колінами, а округлість спини перейшла критичну позначку «зараз зламаюся». У Лариси Леонідівни защемило серце. Усі маленькі створіння викликали в ній материнські почуття. А цей ще й свій, рідний, звичний… До того ж вона тільки тепер помітила, що він шепелявить. Бідолашний фізрук.

— Ви мене жалієте? — у його голосі їй почулося і смуток, і безпорадність. — Приголомшливо! Незрозуміло, але приголомшливо! А ще контакт із вищими…

Він зробив паузу й поглянув на неї з острахом:

— Питання, розумієте, не стільки у вашому контакті, скільки в тому, як він позначиться на інших світах… — тут вираз його обличчя став зовсім безнадійним. — Ну який із мене спостерігач?! Щоб він провалився, цей коридор!

Ухопившись за голову, фізрук хаотично провів долонями по коротко стриженому волоссю й затих. А Лариса Леонідівна, навпаки, оживилася — в її очах майнув вогник інтересу: коридор!