Розділ 1.5 Про Ларису Леонідівну і те, що з нею трапилося зранку

В учительській біля круглого журнального столика тихо ридала Антоніна. Антоніна вела найцікавіший, найзахопливіший предмет — хімію. Мабуть, саме тому вона була вічно забризкана, задергана, ранима й перманентно здивована. Хто ж розбив тобі серце, дитинко?

— Ах, ну що ви таке говорите, Ларисо Леонідівно!

Лариса Леонідівна ще й слова не встигла сказати — вона тільки кивнула, коли Антоніна підняла заплакані очі на звук відчинених дверей. Але, схоже, для розмови Антоніні підходив і мовчазний співрозмовник:

— Це не фокуси! Це досліди! — говорила вона надривно. — Ці формули не можна зубрити! Їх треба розуміти! Ці сполуки — основа існування живих організмів!

«Само собою», — подумала Лариса Леонідівна й спробувала визначити, який‑такий живий організм винен у стражданнях хімічки. Старшокурсник, чи що? Антоніна працювала викладачкою другий рік і ще не навчилася тримати дистанцію зі своїми студентами — по суті, ровесниками. Але справа навіть не в цьому: уявити молодого чоловіка, здатного підкорити це дівоче серце, Лариса Леонідівна не могла в принципі — хоч би то був старшокурсник чи пенсіонер. Бо хімічка — як би висловитися м’якше — була «не від світу цього», і за логікою речей її обранцеві належало бути створінням так само неземним.

Антоніна говорила, говорила — ні про що й про все одразу: про вселенську несправедливість і про своїх котів. А Лариса Леонідівна тим часом оцінювала свої нові можливості. Ні, читати думки вона не могла. І це добре. Але вона дуже чітко відчувала загальний стан співрозмовниці. Що теж непогано. Треба буде ввечері розпитати чоловіка про вчорашню баню.

Співчутливо киваючи й подаючи Антоніні серветки, вона машинально впіймала склянку води, що вже майже зісковзнула з краю столу, рятуючи її від чергового сплеску нерозділеної любові до органічної хімії. Сама хімічка, занурена у своє горе, таких дрібниць не помічала. Їй було не до того. При цьому від неї виходило м’яке пульсуюче сяйво салатових і бузкових відтінків і приємний теплий спокій. Лариса Леонідівна придивилася й задоволено примружилася — ці флюїди так і хотілося залишити собі. Адресовані вони були, безумовно, не їй, але від того не ставали менш бажаними. До того ж банальна жіноча цікавість наполегливо підштовхувала з’ясувати — кому.

— Ну, і як його звати? — запитала креслярка, щойно Антоніна потягнулася до склянки, перериваючи крик душі ковтком води. — Викладайте, дівчинко моя. А я поки відкрию вам невеличкий секрет із власного досвіду: люди, які змушують нас плакати, рідко виявляються гідними наших сліз.

Антоніна жваво закрутила головою, прикриваючи очі тильною стороною долоні.

— Він… гідний! — видихнула вона, наважуючись відкритися. — У нього немає недоліків, — і зробила ще ковток.

— Жодного? — Лариса Леонідівна постаралася поставити це питання якомога м’якше, але очі Антоніни знову не впоралися з водоспадом.

— Ми познайомилися на додаткових заняттях для неуспішних‑х‑х… — далі слів розібрати було неможливо, лишилися тільки схлипування та набір глухих приголосних.

М‑да, за часів Лариси Леонідівни заводити романи з двієчниками на літніх відпрацюваннях вважалося непристойним.

— Ну, нічого, нічого, — заспокійливо поплескала вона кістляве плече хімічки. — Сподіваюся, він склав?

Очі Антоніни випливли з темних омутів сліз і обурено блиснули в бік креслярки:

— Що ви таке говорите, Ларисо Леонідівно! Єлисей — хімік від Бога! Він мені дуже допоміг! Ви ж знаєте, як складно буває зацікавити різнорівневі групи! Його прислали до нас із МіськВО, старшим лаборантом на час додаткових занять. Усього на місяць‑ц‑ц‑ц…

Отже, Єлисей. І не студент, а колега. Уже краще, — подумала Лариса Леонідівна й лагідно погладила неслухняні кучері, розкидані по скорботно зігнутій молодій спині. Дівчинко, дівчинко… Усім нам спочатку здається, що наші кохані позбавлені недоліків — як і ми самі. Але цей час швидко минає. Безмежна довіра вивітрюється, розбиваючись об дрібниці, недомовки й непотрібні секрети. А ми? Ми спершу миримося, але з роками нам усе одно хочеться чогось більшого, як нам здається — недоотриманого…

Антоніні цього говорити було не слід — такі речі люди мають усвідомлювати самі. Тож Лариса Леонідівна зайшла з іншого боку:

— Дорога моя, повірте, людей без недоліків не буває. Не інакше, ваш Єлисей — не людина, — сказала вона з усмішкою й уже приготувалася додати «а ангел у плоті», але не встигла. Здивований погляд і відвисла щелепа хімічки чудово виконали роль кляпа.

— Звідки ви знаєте? — видихнуло ефемерне створіння, у цю мить найбільше схоже на переляканого ельфа.

Дронова здивовано привідкрила рот. Ні, хіміки, звісно, не зовсім люди — що вже там, — але дівчина злякалася не на жарт. Чи не про золотавого велетня йдеться? А ще ж казав, що в нього немає імен! Ну, Єлисей! — розсердилася Лариса Леонідівна й спробувала подумки притримати двері вчительської, ручка яких попереджувально смикнулася. Щоправда, Антоніна теж це помітила й озирнулася на звук, тож креслярці довелося дозволити ручці повернутися до кінця.

У дверному прорізі окреслилися дві чоловічі постаті — її недавній попутник, фізрук Сан Санич, і той самий серцеїд, електротехнік Геннадій Олексійович. Провівши поглядом Антоніну, що метушливо випурхнула з кабінету, новоприбулі викладачі завмерли, втупившись у все ще сидячу біля столу Ларису Леонідівну. З пачкою серветок і склянкою води, які вона тримала в руках на манер скіпетра й держави, вона справляла враження найрішучішої особи.